Історія школи

МИХАЙЛО ЕРСТЕНЮК

ВІД ЦІСАРСЬКО-КОРОЛІВСЬКОЇ ДРУГОЇ ГІМНАЗІЇ

ДО ВОСЬМОЇ ШКОЛИ

1818-2018

ПЕРІОД ПЕРШИЙ. АВСТРІЙСЬКИЙ. 1818-1918

Увазі читача пропонується короткий зреферований текст 760 сторінкового видання «Від цісарсько-королівської другої гімназії до Восьмої школи» – такий двохсот­літній шлях навчального закладу на вулиці Підвальній у Львові. Історія Галичини поділила його на чотири періоди. Перші сто років діяльності гімназії охоплюють період від часу її заснування аж до розпаду Австро-Угорської імперії. Двом спробам дирек­торів написати таку «Історію», приурочивши її до сторіччя гімназії, на заваді стали світові війни. Навчальний заклад потребував ґрунтовного дослід­ження своєї історії, тому третя спроба виявилася вдалою.

У праці досліджено час заснування другої державної гімназії у Львові та історію шкільної будівлі, розкрито освітній процес крізь призму роботи викла­дачів і навчання учнів. Окремі педагогічні прийоми і методи не втратили своєї актуальності й сьогодні в умовах творення нової української школи.

З ВІРОЮ У ДОБРО

Так можна коротко оцінити вартісну книжку директора спеціалізованої школи № 8 м. Львова Михайла Ерстенюка про 200-річну історію цього навчального закладу. Адже в розвитку будь-якого суспільства визначальною завжди була освіта, що засвідчує давній латинський вислів «Patriaе decori civibus educandis».

До свого ювілею школа прийшла з вагомими здобутками. За цей час вона неодноразово змінювала статус, але завжди залишалася державною. У її стінах постійно панував дух всебічного навчання і розвитку ОСОБИСТОСТІ. Цьому сприяли різні методи педагогіки і психології, які змінювалися згідно з розвитком суспільства і державницькими потребами.

Школа стала alma mater великого грона особистостей – державних, політичних і громадсько-культурних діячів, учених, педагогів, письменників, церковників. Багато імен вписано золотими літерами в історію та культуру українців, німців, поляків, словенців та інших народів: Олександр Брюкнер, Яків Головацький, Аґенор Ґолуховський, Василь Лончина, Михайло Осадца, Стефан Смаль-Стоцький, Ян Стика, Матіас Чоп, Василь Щурат, Кароль Шайноха, Маркіян Шашкевич, Амброзій Яновський …

Крім знаних, зі стін школи вийшло також багато досі маловідомих священиків та народних учителів, котрі своєю повсякденною копіткою працею та подвиж­ництвом поширювали серед простого люду ідеї Любові, Братерства, Світла, Правди і Добра.

Тому поява ґрунтовного дослідження про перших сто років двовікового шляху школи пера її директора – цілком закономірний результат висвітлення історії цього навчального закладу як австрійської і польської ГІМНАЗІЇ, радян­ської та української СЕРЕДНЬОЇ ШКОЛИ.

Автор зробив не лише історичний екскурс, але й особливу увагу звернув на будівлі як історико-культурні пам’ятки, охарактеризував педагогічний склад і дидактичні справи, навів прізвища осіб, причетних до дії складного механізму освіти і культури краю колись і тепер. Особливе місце в книзі посідає аналіз учнівського колективу – географія походження, національна і віровизнавча характеристика й т. п. Загалом книгу можна розглядати як енциклопедію школи, яка містить відомості не  лише про педагогів, але  й практично всіх учнів за перше століття існування закладу. Цей штрих є визначальним у вивченні внеску вчителів школи та її випускників у різні галузі культури та суспільної думки в контексті європейського виміру.

Доктор історичних наук

Михайло Кріль

ПЕРЕДМОВА ДО ВИДАННЯ НІМЕЦЬКОЮ МОВОЮ

Написання історії 200-літнього навчального закладу так, щоб це було цікаво не лише сучасному читачу, а й стало надбанням для майбутніх поколінь, є викликом, який не можна недооцінити.

Теперішньому директору 8 школи у Львові, історику Михайлові Ерстенюку, який прийняв цей виклик, чудово вдалося викласти історію не лише школи, але й вчителів та учнів протягом двох століть її існування в потужній книжці, яка вийшла друком з нагоди 200-літнього ювілею школи у 2018 році.

А зараз М. Ерстенюк пропонує нашій увазі скорочену стислу версію його праці німецькою мовою, яка знайомить з результатами його досліджень та пошуків, викладених в оригінальній книзі. Автор скурпульозно і дуже детально, опираючись на факти, описує результати своїх досліджень про найзначніші періоди історії «його» школи від моменту заснування до кінця існування Австро-Угорщини.

Читач дізнається про процес заснування школи на початку ХІХ ст. у Львові, столиці тогочасної австрійської коронної землі Галичини і Лодомерії, яка була розташована найдалі від Відня, але попри це мусила дотримуватися законів і вимог тамтешнього уряду. Створення такого навчального закладу, практичні моменти організації щоденної викладацької і навчальної роботи та питання приміщень, як і надзвичайно вміле подання соціального середовища учнів та їхніх сімей, відтворено в цій праці дуже «живо».

Неймовірно, з якою енергією та працелюбністю, а також з якою любов’ю і самовідданістю директор Ерстенюк, з яким я познайомився під час святкування 180-річчя школи, спричинився до подальшого розвитку одного з найтрадиційніших навчальних закладів України, з підтримкою вчителів і батьків учнів, а також українських управлінь освіти, та створив інституцію, яка сьогодні займає перші позиції шкіл не тільки Львова, але й всієї України.

Попри всі успіхи, яких 8 школа у Львові добилася завдяки роботі Михайла Ерстенюка, публікація її історії є тим значним досягненням, яке залишиться для майбутніх поколінь. Висловлюю йому особливу подяку, як і перекладачці цього німецькомовного видання Олені Пилипчук, за складну, але успішну роботу! Школі, її директору, її вчителям і учням бажаю всього найкращого в майбутньому!

Доктор Райнгольд Гогенґартнер

ВІД АВТОРА

Пропонована робота є спробою вивчення історії одного з найстаріших україн­ських навчальних закладів і можливість доведення її до відома всіх зацікавлених осіб: учителів, учнів, батьків та випускників, які не є байдужими до історії своєї школи та її подальшого розвитку.

Ідея написати історію ІІ цісарсько-королівської гімназії виникла давно. Першу спробу зробив директор гімназії Фердинанд Бостель. Історик за освітою, він підготував добру довідкову картотеку викладачів та учнів гімназії, вів велику переписку з ними й зберігав усі листи, листівки та поштові картки. У 1913 р. до австрійського міністерства освіти й віросповідань директор навіть направив проект та кошторис видання книжки з пропозицією внести до державного бюджету певне фінансування. Ізабель Рюзкау-Рідель зауважує, що Ф.Бостель «наскільки був обізнаний у 1920 році з історією Другої гімназії у Львові, що закликав у своїй статті «Столітній ювілей ІІ гімназії у Львові» присилати в редакцію матеріали про гімназію, адже планувався випуск монографії до 100-літнього ювілею створення Гімназії. Та ця монографія не була опублікована».[20] На заваді стала Перша світова війна.

Чергову спробу видати «Історію гімназії» зробив її наступний директор Станіслав Бузат у 1930 році. Навіть була видана «Книжка пам’яті ІІ державної гімназії імені Кароля Шайнохи у Львові. 1820-1930. Частина І». Це була впоряд­кована збірка праць відомих на той час випускників, видана стараннями ювілей­ного комітету за сприяння міністерства освіти і Львівської міської ради та присвячена 110-й річниці гімназії. Було укладено програму заходів до свята та заплановано видання ІІ частини «Книжки пам’яті…», а саме: історії гімназії зі всіма списками вчителів і учнів, які працювали та вчилися в ній впродовж цього часу. Міністерство освіти та Львівська міська рада навіть виділили частину відповідних коштів.[11] Але підготувати та видрукувати книжку через ряд об’єктивних причин теж не вдалося, а згодом Друга світова війна остаточно перекреслила цю спробу.

Хоч видати книжку директорам не вдалося, але зібраний ними матеріал в архівах зберігся. Тому мені як історику та директору вже Восьмої школи випала нагода, а в якійсь мірі і певний обов’язок, продовжити розпочату справу моїх попередників та написати «Історію гімназії» з самого початку її заснування.

Починати треба було з дослідження року заснування гімназії. Адже деякі автори називали рік заснування 1820. В процесі роботи над архівними докумен­тами мені вдалося обґрунтувати, що гімназію було відкрито цісарським дозво­лом саме у 1818 році.

Під час дослідження кілька разів змінювався формат роботи, нарешті, на мою думку, вибрано найоптимальнішу структуру для висвітлення першого сторіччя історії цісарсько-королівської ІІ Львівської державної вищої гімназії.

Джерельну базу дослідження становлять рукописні неопубліковані документи діяльності гімназії з часу її заснування до 1918 р., що зберігаються в державному архіві Львівської області, Центральному державному історичному архіві України у Львові, Австрійському державному архіві у Відні та Віденському університетсь­кому архіві; друковані гімназійні щорічники «Juventus» та «Jahresbericht», що зберігаються у відділі рідкісної книги Львівської національної наукової бібліо­теки України імені В.Стефаника та в Австрійській національній бібліотеці у Відні; документи окремого спеціального фонду «Фердинанда Бостеля» у відділі рукописів Львівської національної наукової бібліотеки України імені В.Стефаника; документи приватних збірок.

Якщо офіційні урядові документи подають чітку, в основному констатуючу чи наказову інформацію, то документи дирекції гімназії дуже багаті на фактаж і статистику стосовно організації освітнього процесу. Використання цих доку­ментів дало змогу скласти повні списки всіх учнів, які хоч би пів семестру навчався в гімназії. За допомогою річних звітів, особових справ, біографічних довідок складено повний список викладачів гімназії з короткою характерис­тикою значної частини педагогів.

Цікавими є матеріали дирекції поліції, що свідчать про ставлення влади до суспільно-культурного руху в Галичині, зокрема до участі молоді в антимонар­хічних виступах, їхню боротьбу за право навчання рідною мовою тощо.

Окремим своєрідним джерелом є монографія з серії «Szkoly Lwowskie» про­фесора Краківської гірничо-металургійної академії доктора Єжи Ковальчука.

У роботі використано дослідження професора Львівського національного університету імені Івана Франка Михайла Кріля «Слов’янські народи австрій­ської монархії. Освітні та наукові взаємини з українцями». Допомогли матеріали наукової праці австрійського історика Еріха Цьольнера «Історія Австрії»; праці Івана Крип’якевича «Історичні проходи по Львові»; Володимира Барана, Ярослава Грицака, Ярослава Ісаєвича «Історія України». Почерпнуто інформацію з авторської серії Ігоря Мельника «Львівські вулиці і кам’яниці…» та Бориса Мельника «Вулицями старовинного Львова». Також використано інформацію з історичних розвідок Ігоря Сьомочкіна «До історії Босяцької фіртки Львівських фортифікацій» та Юрія Дубика «Матеріяли дослідження збережених фрагментів східного прясла третього поясу фортифікацій Львова»; з короткої історико-архітектурної статті Сюзанни Агне і Сергія Турчина «Львівська школа № 8. Історія та сучасність»; інтерв’ю Романа Могитича «Школа-пам’ятка. Новий погляд». Цікавою є дослідження галицької освіти в австрійську добу Ізабель Рюзкау-Рідель «Культура на периферії імперії Габсбургів. Історія освіти та закладів культури у Львові з 1772 по 1848».

Ця частина завершує перше сторіччя історії гімназії і австрійський період діяльності цісарсько-королівської ІІ державної гімназії у Львові. Адже уся історія навчального закладу за 200 років поділяється на 4 періоди.

1. 1818-1918. Австрійський. Це сторічний період історії цісарсько-королівської ІІ вищої державної гімназії у Львові від часу її заснування при Домініканах на вулиці Вірменській до діяльності за часів Австро-Угорщини в нинішньому будинку на вулиці Підвальній.

2. 1918-1939. Польський. Другий період історії ІІ Державної гімназії у Львові імені Кароля Шайнохи (випускника 1835 року).

3. 1939-1991. Радянський. Третій період історії гімназії, або спеціалізованої загальноосвітньої середньої школи № 8 м. Львова з поглибленим вивченням німецької мови.

4. 1991-2018. Український. Четвертий період розвитку Львівської спеціалізованої загальноосвітньої школи № 8 з поглибленим вивченням німецької мови. Він умовно обмежений 2018 роком.

Історія життя навчального закладу продовжується, яку колись буде описано в п’ятому новітньому періоді.

***

У ПЕРЕДМОВІ до українського видання книжки подано коротеньку характе­ристику кожного з дев’яти розділів роботи. Описано ідею написання роботи та поставлені автором завдання. Висловлено подяку людям, які так чи інакше допомагали під час багаторічної роботи над історією школи. Зокрема учителям німецької мови за допомогу в перекладах архівних документів, випускникам школи за технічну допомогу, працівникам архівів.

Особлива подяка учителю німецької мови в 1997-2003 рр. Йоахіму Ґерберу. Саме він зумів прочитати різні почерки «Хроніки» і перекласти рукописний, часто дуже невиразний шрифт німецької ґотики на звичайну німецьку мову. Учителю німецької мови у 2004-2011 роках Карлу-Мартіну Ефердінґу за прочи­тання великої частини рукописних документів написаних ґотичним шрифтом старою німецькою мовою. Випускниці 2008 р. Олені Ерстенюк за прочитання ґотичних документів та основну частину їх перекладів українською мовою.

Учителям та випускникам школи: Оксані Гусак, Ярині Ерстенюк (випускниці 2009 р.), Любі Кокот (учениці 1958-1966), Любі Кузьмінській, Юркові Криваку (випускнику 2003 р.), Наталці Лабаз (випускниці 1983 р.), Роксолані Лешко, Ярославі Лівші, Наталці Мельник, Ользі Мороз, Марті Пастух (випускниці 2002 р.), Надії Федорук (випускниці 2005 р.), Оксані Шумило (випускниці 2005 р.) за український переклад документів, що дало мені можливість працювати з ними як історику.

Австрійській службі академічного обміну (OeAD) (Відень – Львів): д-ру Бернгарду Штільфріду, д-ру Райнгольду Гогенґартнеру, д-ру Міхаелю Діппель­райтеру, маґістру Андреасу Веннінгеру та Ірині Грицині (випускниці 1974 р.), а також др. Гельзі Васіцкі, Петеру Малляту та Марії Остгайм-Дзерович за спри­яння в праці в архівах і бібліотеці Відня. Особливу подяку висловлено д. і. Сеппу Шрайнеру, директору «Gerberhaus Culturproduktionen» за фінансування українсь­кого видання з нагоди 200-ліття школи.

ІСТОРІЯ ЗАСНУВАННЯ ТА РОЗВИТКУ

У цьому розділі здійснено спробу з’ясувати початки організації, причини й сам процес заснування гімназії, який відбувався не дуже легко. Львівській владі й столичному міністерству довелося докласти чимало зусиль, щоб тільки отримати дозвіл на відкриття другого у Львові державного середнього навчального закладу. А далі був не менш складний процес організації його роботи. Коротко цей процес виглядав наступним чином.

Розвиток Австрійської держави потребував великої кількості освічених дер­жавних службовців. Кількість бажаючих здобувати освіту постійно зростала і раніше відкрита перша, або академічна гімназія вже не могла прийняти всіх бажаючих. Перша думка про відкриття нового навчального закладу в місті з’яви­лася ще в далекому 1808 році. Але у Відні вважали цей процес передчасним.

Та через рік Надвірна освітня комісія зажадала від Галицького крайового губернаторства відповідної доповіді щодо заснування у Львові другої гімназії вищого рангу. Тепер уже Галицьке крайове губернаторство висуває ідею не відкривати другої гімназії у Львові, а реорганізувати академічну гімназію. Але Відень наполягає на відкритті саме другої гімназії та вимагає чіткого пояснення причини зволікання з її відкриттям. В лютому 1811 р. Галицьке крайове губерна­торство надсилає Надвірній освітній комісії перелік причин щодо недоцільності відкриття у Львові другої гімназії і знову пропонує вийти з ситуації способом відкриття другого відділення при лінгвістичних класах академічної гімназії. Напевне, ці аргументи були вагомими, бо позиція Львова щодо недоцільності облаштування другої гімназії міністерством була прийнята.

Можна тільки припускати, що Галицьке крайове губернаторство зволікало з відкриттям другої гімназії через нестачу коштів і вишукувало причини для відтермінування справи. Так чи інакше, на якийсь час переписку з Віднем стосовно відкриття другої гімназії у Львові було припинено.

Лише коли кількість дітей зросла настільки, що в навчальних приміщеннях академічної гімназії не вистачало місця для учнів, переговори про відкриття другої гімназії у Львові знову відновлюються. Тільки ініціативу тепер проявляє вже Львів. Переписка між Віднем і Львовом про доцільність облаштування другої гімназії у Львові тривала доти, поки кількість учнів академічної гімназії не досягла критичної межі – 746, яких, ані не вміщали приміщення, ані не могли охопити навчанням учителі. Тому в січні 1818 р. Надвірна освітня комісія видає Галицькому крайовому губернаторству декрет про тимчасовий дозвіл на поділ трьох молод­ших класів у Львівській академічній гімназії та визначення для них навчальних годин, викладачів і їхньої зарплати. Такі класи працюватимуть до відкриття другої гімназії, зазначили у Відні.

У попередніх переговорах йшлося про використання для другої гімназії вільних площ домініканського монастиря, які можна переобладнати під гімназію з необхідною перебудовою.

Чому виникла ідея розмістити другу гімназію саме в приміщеннях львівського домініканського монастиря?

На той час домініканський монастир був найзаможнішим у краю і разом з монахами-міноритами опікувався утриманням двох, а згодом трьох львівських нормальних основних шкіл. Але водночас у Львові вважали, що вклад монастиря в громадську освіту міста був недостатнім. Тому Галицьке крайове губернаторство запропонувало домініканцям взяти на себе необхідне індивідуальне фінансу­вання вчителів нової гімназії, бо місто на той час не було спроможним, з огляду на економію фінансів, видати кошти для утримання другої гімназії, за винятком катехизму, який підпорядковувався релігійному фонду.

Монастир ще раніше нарікав на фінансові труднощі і подавав до Відня про­хання звільнити його від утримання третьої нормальної основної школи та від сплати внесків до шкільного фонду або принаймні їх знизити. Надання новій гімназії окремого приміщення й адаптація його під навчальний процес стане для монастиря не тільки дуже затратною, але ще й змусить відмовитися від щорічної плати орендарів у розмірі 1500 флоринів віденської валюти.

Цього разу вже втрутився цісар, і за рішенням Надвірної освітньої комісії основну школу мали розмістити в одному з будинків домініканського монастиря, який він здавав в оренду. А в будинку монастиря на вулиці Вірменській під номером 130 планували розмістити нову гімназію.

Після попередньої домовленості з домініканцями у березні 1818 р. Галицьке крайове губернаторство подає звіт Надвірній освітній комісії про віднайдене відповідне приміщення в домініканському монастирі та підготовку до облашту­вання другої гімназії у Львові. Губернаторство також просить у Відня дозволу на вже оголошений конкурс для заміщення вакантних посад учителів, щоб до 1 листопада 1818 р. розпочати навчальний процес.

Проблема з надмірною кількістю учнів здавалася вирішеною – приміщення визначено, конкурс на вчительські посади оголошено. Залишалося отримати тільки Найвищий Дозвіл з Відня на відкриття у Львові другої гімназії.

У квітні 1818 р. Надвірна освітня комісія розглянула поданий звіт Галицького крайового губернаторства, зазначивши, що при такому обґрунтуванні не виникає жодного сумніву в Найвищому Дозволі щодо відкриття другої гімназії у Львові. 3 травня 1818 р. австрійський цісар Франц (ІІ)І написав: «Доповідь і кошторис із висновками про створення другої справжньої гімназії у Львові було Мені пред­ставлено разом із планом розміщення її в домініканському монастирі, та чи передбачено відшкодування процентів згаданому монастирю за розміщені тут приміщення? З цим Високим Волевиявленням ознайомити Галицьке крайове губернаторство».[35]

Цісарський декрет Надвірна освітня комісія 13 травня 1818 р.  скерувала до Львова із запитом надати проект та кошторис на облашту­вання у Львові другої гімназії. У висновках комісії було зазначено необхідність термінового відкриття другої гімназії, бо у Львові проживала значна частина дворянства, а отже діти заможних батьків повинні мати можливість здобувати якісну освіту.

Галицьке крайове губернаторство, отримавши дозвіл на відкриття гімназії, розпочало процес організації майбутньої гімназії та пристосування домініканського приміщення для навчальних цілей.

Перед початком 1818-1819 н. р. з численних кандидатів на конкурсній основі було відібрано й сформовано викладацький персонал. Керівництво новою гімна­зією паралельно прийняв префект академічної гімназії Йозеф Шлік. Зразу набрано два класи – перший і другий граматичні, та навчання відбувалося ще в приміщенні академічної гімназії. Погоджено й питання оренди приміщення в домініканському монастирі, та самого приміщення ще й близько немає.

Відень наполягає на прискоренні підготовки нового приміщення другої гімназії. Губернаторство знає, що мусить облаштувати приміщення нового навчального закладу, але робить спробу виторгувати в міністерства додаткові кошти. Отці-домініканці розуміють, що статус монастиря вимагає поступитися гімназії, але теж намагаються виторгувати максимальну суму за оренду.

В кінці серпня 1818 р. Галицьке крайове губернаторство подає до Відня новий докладний звіт із проектом та кошторисом облаштування другої Львівської гімназії, розміщеної у двох приміщеннях домініканського монастиря.

Надвірна освітня комісія, ознайомившись із цим звітом, у заключному акті запропонувала навчальному фонду виплатити монастирю таку компенсацію, яка б могла покрити повністю чи принаймні частково річну орендну плату за примі­щення. Водночас зазначивши, що ремонт навчальному фонду обійдеться в чималу суму, оскільки будинок знаходиться не в найкращому стані.

На цьому ж звіті цісар Франц ІІ(І) 29 листопада 1818 р. власноручно написав: «Я дозволяю розмістити другу гімназію у Львові повністю в будинку, який належить домініканцям… Якщо виникнуть якісь ускладнення, то показати мені їх особисто… Я хочу, щоб орендну плату домініканцям платили за їхні примі­щення стільки, скільки б вони могли отримати від інших орендарів, про що мені особисто також повідомити. Домініканці повинні самостійно оплатити як податки, так і ремонт; між іншим, також треба подбати, щоб у новій гімназії відразу призначили класних керівників».[36]

В серпні 1819 р. Галицьке крайове губернаторство відправляє до Відня черговий звіт про завершення переговорів із домініканським конвентом за оренду примі­щень на загальну суму 1500 флоринів золотом. Оскільки за всіма розрахунками ця сума, з огляду на дохід з будинку з попередніх договорів оренди, не є зави­щеною, то губернаторство сподівається на її погодження. Також повідомляє, що всі необхідні роботи буде доручено робітникам під наглядом будівельної дирекції шляхом публічних торгів і буде виконано до початку наступного навчального року.

В той же час в академічній гімназії на основі поділу класів сформовано ще один клас нашої гімназії – перший граматичний.

5 жовтня 1819 р. Франц ІІ(І) на звіті Галицької губернії про розміщення створеної у Львові другої гімназії власноручно наклав резолюцію «Я схвалюю, що домініканцям встановлюють для розміщення другої гімназії орендну плату в розмірі 1500 флоринів…».[37]

20 листопада 1819 р. префектом нової другої гімназії призначено Ґеорґа Вебера, проте він отримав доручення від Надвірної освітньої комісії залишитися префектом гімназії у Перемишлі ще до кінця навчального року.

Впродовж 1820 р. в шкільній будівлі було підготовлено до навчання шість класів та забезпечено її всім необхідним обладнанням. Новий повноцінний нав­чальний рік розпочався 1 листопада 1820 р. в чотирьох граматичних та двох гуманістичних класах. А з 2 квітня 1821 р. в усіх класах уже проводилися перші офіційні семестрові іспити.

Можливо, ця інформація не була достатньо відомою дослідникам і тому довший час роком заснування гімназії вважався 1820.

Нововідкрита цісарсько-королівська друга Львівська гімназія при Домініканах здобувала популярність, кількість учнів швидко зростала й у 1821-1822 навчаль­ному році вже досягла мережі академічної гімназії.

З самого початку діяльності гімназія перебувала під пильним наглядом директора гімназій Східної Галичини. Вона постійно була під контролем губерн­ської комісії й часто відчувала безпосередню увагу найвищої державної влади.

Першим високим гостем нашої гімназії був ерцгерцог Франц Карл. 11 липня 1823 р. він приїхав з візитом до Львова, взяв участь в дуже врочистому офіцій­ному нагородженні преміями найкращих учнів двох гімназій, а 19 липня ерц­герцог особисто оглянув будівлю нової другої гімназії.

У вересні того ж року Львів відвідав засновник нашої гімназії імператор Франц ІІ(І). Йому, звичайно, було представлено всі державні установи, також і персонал двох Львівських гімназій під проводом гімназійного директора фон Захаріасєвича. Під час персонального візиту до нашої гімназії цісар Франц ІІ(І) сказав дуже актуальні для сьогодення слова: «Учнів, які не мають успіхів у навчанні, не потрібно переводити до вищих класів, тому що з таких неталано­витих учнів робляться лише нещасливі люди».[22. 16]

Ерцгерцог Франц Карл, брат уже нового цісаря Фердинанда І, вдруге відвідав нашу гімназію під час наступного свого приїзду до Львова у вересні 1839 року. 21 вересня йому було представлено учительський персонал. У четвер, 26 вересня, близько 11 години Його Високість зовсім несподівано знову відвідав нашу гімназію, перед цим побувавши в Домініканському соборі та монастирі. Оскільки четвер був днем канікул, то в гімназії присутній був лише префект Ґеорґ Вебер.

Восени 1848 р. відбувалися в державі відомі революційні події. Не оминули вони і Галичини. В центрі Львова розпочалися заворушення і гімназія вимушено припинила навчальний процес. Саме тому не було випусків 1848 та 1849 нав­чальних років.

В країні розпочалися реформи. Зокрема освітня реформа принесла нашій гімназії й нову назву. Вона стає «K. k. ІІ Obergymnasium bei den Dominikanern in Lemberg».[22. 146] Через велику кількість учнів в обох львівських гімназіях, в 1850 р. міністерство розпорядилося відкрити в другій Домініканській гімназії чотири приєднані паралельні класи з польською мовою викладання. Для їх розміщення гімназія отримала два будинки на Катедральній площі під № 5, які утримувала до 1857 р. (нині тут «Кафе-1»). Гімназія знову змінює назву на «Цісарсько-королівську німецьку вищу гімназію з приєднаними польськими чотирма паралельними класами при Домініканах у Львові».[4] Це означало, що мова викладання – німецька, дві державні мови польська й українська повинні однаково вивчатися, тільки для батьків залишався вибір, котру з двох мов вони хочуть вибрати як обов’язкову для навчання своїх синів. З цього часу за гімна­зією на довгі роки закріпилася ще одна неофіційна назва – «німецька», яка вважалася однією з найкращих у Львові.

Словосполучення «німецька гімназія» вживалося майже офіційно. Принаймні в багатьох документах додавалося слово «німецька», іноді замість повної назви просто «німецька». Найчастіше таку назву писали батьки в заявах на ім’я дирек­тора. Так іноді писали й самі директори гімназії. «Німецькою гімназією» її нази­вали навіть в міністерських звітах у Відні. Не цуралися цієї назви й львівські різноманітні часописи.

Домініканська, або «німецька» гімназія у Львові трималася трошки зосібна від інших, може, навіть була більше незалежною від міста. Не дуже встрявала в міжнаціональну колотнечу між академічною гімназією та польською імені Франца Йосифа в боротьбі за мови. Твердо мала «свою» німецьку, а разом із нею українську й польську мови.

У жовтні 1850 р. опубліковано перший річний звіт «Jahresbericht» за 1849-1850 н. р. та розіслано більшості гімназій австрійських провінцій. На титульній сторінці другого річного звіту вже була назва зі словом «німецька».

31 липня 1852 р. відбулася святкова подячна Служба Божа, якою й було завершено навчальний рік. То був останній день гімназії на вулиці Вірменській. У цьому приміщенні вона перебувала 34 навчальні роки. Здійснила 31 випуск.

Новий навчальний рік розпочався 16 вересня 1852 р., як звичайно, Святою Літургією о восьмій годині ранку, але вже в новому приміщенні. Усі вісім класів вищої гімназії було переведено в окрему будівлю, а саме, у так званий будинок сім’ї Бауерів на валах, тобто в теперішнє приміщення. У зв’язку з переїздом із приміщення Домініканського монастиря на вулицю Підвальну гімназія змінила свою попередню назву «при Домініканах» на нову – «Цісарсько-королівська ІІ Львівська вища гімназія».[5]

Як і в першій половині ХІХ ст., представники Габсбурзької династії знову були у Львові частими гостями, візити яких відбувалися в контексті українсько-польсько-австрійських відносин. Львів завжди приймав коронованих осіб велично й з радістю. Дні перебування цісаря були справжніми святами в цілому місті, а учнівську й студентську молодь звільняли від занять. Можна алегорично сказати, що гімназія кожного разу бачила високих віденських гостей, оскільки вони завжди відвідували або Намісництво, або резиденцію архібіскупа на теперішній вулиці Винниченка й обов’язково проходили чи проїздили повз будинок гімназії.

Уперше Львів зустрічав Франца Йосифа I у жовтні 1851 р. Ця подія не оминула й гімназію, учнівську молодь було вишикувано в шеренги. Викладачі висловили свою пошану Його Величності, а монарх, зокрема, поцікавився їхніми найважливішими справами й пообіцяв забезпечити навчальні заклади своєю постійною опікою й особливою увагою.

У грудні 1854 р. відбувся довгоочікуваний тривалий візит ерцгерцога Карла Людвіґа до Львова. Одразу ж у перший вечір візиту місто було святково освітлено й представлено похід з факелами та серенадою. У цьому дійстві взяли участь усі верстви суспільства, а особливо молодь університету, технічної академії й двох гімназій. 14 грудня 1854 р. ерцгерцог Карл Людвіґ у супроводі крайового губернатора графа Аґенора Ґолуховського зовсім несподівано зробив двогодинний візит до нашої гімназії. Високі гості потрапили на лекції з історії й географії в 5 класі та з фізики в 7 класі. Проекзаменувавши учнів з попередньо вивчених тем, ерцгерцог висловив своє задоволення успіхами вчителів і учнів. Тут же він відвідав фізичний кабінет і гімназійну бібліотеку.

21 червня 1855 р. Його Величність Франц Йосиф І вдруге вшанував Львів своїми високими відвідинами. Гімназійна молодь вишикувалася в шеренги для врочистого прийому. У вечір прибуття високого гостя відбулася факельна хода з серенадою, у якій брали участь і гімназисти. Наступного дня вчительський колектив було представлено Його Величності. Третього вечора при святковому освітленні організовано урочистість на горі Франца Йосифа. Влада міста виділила для гімназистів 500 вхідних квитків. Ці дні були справжнім святом у цілому місті й вихідними для студентської молоді.

Третій раз до Львова Франц Йосиф І приїхав у вересні 1880 р. На цей раз резиденцію цісаря було розміщено в новозбудованій будівлі намісництва на вулиці Чарнецького (тепер Винниченка). З нагоди його приїзду будівлю гімназії гарно освітили, а південний бік, повернутий до будівлі намісництва, святково прикрасили прапорами, гірляндами та погруддям монарха, над яким повісили транспарант з написом: «F. J. Semper honos nomenque tuum laudesque manebunt». [6] На Губернаторських валах було влаштовано великий прийом, де 450 хористів виконували кантати польською та українською мовами. Його Величність мав аудієнції, одна з яких була для шкільної ради й директора гімназії Амброзія Яновського. 11 вересня, під час прибуття цісаря до міста, а також 15 вересня, коли він від’їжджав, молодь нашої гімназії разом із учителями вишикувалися по обидва боки вулиці, віддаючи йому в такий спосіб шану.

4 липня 1887 р. колектив гімназії мав неабияку честь приймати кронпринца Рудольфа, який перебував з візитом у Львові. Гімназійний інспектор провів кронпринца до спеціально приготовленої святкової шкільної зали, а учень 8 класу Густав Оестеррайхер привітав кронпринца Рудольфа промовою «Ваша Королівська величносте! Цісарський наміснику! Ми раді цьому дню, який надав нам таке особливе щастя – мати змогу вітати Його королівську Величність у залах цього закладу! Сьогодні перед нами не пензель художника, не холодне долото скульптора, це Його Величність, наш улюблений монарх, королівський син. Це ж він, сам майбутній правитель долі Австрії, якому ми висловлюємо велику подяку. І ця подяка, для нас, учнів, є радісною подією, тому що ми стоїмо якраз перед королівським представником науки, милостивим покрови­телем наукового прагнення.

Ми звертаємося до Його королівської Величності, який нам нагадує із зав­зяттям, що ми повинні віддатися навчанню. Ми з вдячністю згадуємо про усі добрі вчинки та благословення, якими ми завдячуємо королівській династії.

Нехай живе королівський дім! Нехай живе Ваша королівська Величність!»

Кронпринц Рудольф подякував у відповідь і запитав в учня про його ім’я, походження, успіхи в навчанні й майбутній вибір професії. Після цього директор гімназії представив високому гостю деяких учителів, кожному з яких випала честь порозмовляти з намісником. Кронпринц Рудольф зробив запис в альбомі, який передав учень, і виголосив: «Я радий, що на далекому сході імперії німецька мова й німецька наука знайшли своє місце». На цьому він покинув залу для гостей. Та перед тим, як переступити поріг будівлі, простягнув руку директорові, сказавши: «Я дякую Вам і бажаю закладу процвітання!» В той час учні гімназії співали народний гімн, кронпринц сів в припаркований біля гімназії автомобіль, який радісно відпроваджувала публіка.[7] На жаль, через півтора року (вівторок, 05.02.1889 р.) у гімназії був вільний від занять день через тра­гічну загибель архікнязя Рудольфа. Відповідно до телеграми міністра освіти, дирекція організу­вала жалобну Службу для молоді гімназії.

28 лютого 1889 р. гімназію відвідав австрійський державний діяч, намісник Галичини (1888-1895) граф Казимир Фелікс Бадені (у 1895-1897 прем’єр-міністр Австро-Угорщини, міністр внутрішніх справ). Граф переглянув усі засоби навчання, а також відвідав уроки в деяких класах. Через рік, 21 березня 1890 р., граф Бадені знову відвідав нашу гімназію. За дві години він був присутнім на нараді учителів і на уроках у чотирьох класах.

Інформації про відвідання гімназії під час наступного візиту цісаря Франца Йосифа І на Галицьку Крайову виставку у вересні 1894 р. немає. Але учні старших класів отримали запрошення бургомістра взяти участь у врочистій ході на честь Його Величності.

У гімназії був і свій ангел-хоронитель. 2 вересня 1893 р. Крайова шкільна рада (КШР) на прохання дирекції та метрополітальної консисторії дозволила, щоб шкільним Патроном для ІІ ц. к. гімназії у Львові став (чи залишався) встановлений святий Казимир, пошанування якого припадає на 4 березня й щоб врочистості обходили в спосіб, практикований в інших місцевих середніх навчальних закладах, тобто в цей день весь колектив гімназії брав участь в обов’язковій Святковій Літургії.

ІСТОРІЯ БУДІВЛІ

Про історично-архітектурні пам’ятки, що сьогодні оточують школу, багато видано різноманітних альбомів та книжок. А шкільний будинок загубився серед них, про нього незаслужено немовби забули. У цьому розділі поставлено мету максимально відтворити історію будівлі крізь призму унікальних пам’яток Львова. Не завжди вона була такою, як ми звикли її бачити сьогодні. За сто років шкільна будівля кілька разів змінювала свою форму й щоразу ставала кращою, притягуючи до себе все більше спраглу до знань молодь. Також тут читач ознайомиться з корот­кою історією людей, які технічно забезпечували життя гімназії. Без них було б холодно, брудно і незатишно навчатися та працювати на Підвальній. Обґрунто­вано можливість і важливість занесення шкільного будинку до Національного реєстру пам’яток архітектури, історії та культури.

За всю 200-літню історію гімназія мала два основні приміщення й кілька винаймала додатково. Перше, як уже відомо, знаходилося в системі Домінікан­ського монастиря й забезпечувало функціонування гімназії до вересня 1852 року. Через постійну нестачу навчальних площ, доводилося орендувати чужі приміщення, як і, зрештою, сьогодні. У цьому розділі приділено увагу нині діючій будівлі на вулиці Підвальній, другому – основному приміщенню цісарсько-королівської другої Львівської вищої державної гімназії, а сьогодні – Восьмої школи.

Ця будівля забезпечувала роботу гімназії з вересня 1852 р. й виконує її донині. Крім того, що будинок є найстарішим діючим шкільним приміщенням в Україні,[13] він теж має свою цікаву й неоднозначну історію: стоїть на місці, з неабияким історичним значенням. Розташування будівлі знакове, бо саме місце відіграло для Львова як важливу захисну функцію, так і послужило причиною драматичної, чи, може, навіть трагічної сторінки в історії міста. Історія самої будівлі нероздільна з історією довколишніх пам’яток архітектури. Разом вони створюють цілісний історико-архітектурний ансамбль Львова, наповнений уні­кальними історичними подіями.

Про шкільний будинок на валах по крихтах вдалося зібрати достатньо мате­ріалу, щоб розповісти його двохсотлітню історію. Але, на жаль, досі зали­шається відкритим питання про те, яку роль будівля відігравала до 1852 року.

Щоб відчути значення самої будівлі школи, необхідно зазирнути в коротеньку історію місця, на якому вона знаходиться, та історію унікальних споруд і будівель, які її оточують. Саме вони й створюють ту невидиму, але добре відчутну ауру школи, яка вже два століття притягує й тримає біля себе своїх учнів і випуск­ників. Не всі вони заглянуть до спеціальної літератури про фортифікаційну систему міста, якої є дуже багато.

Тому основне завдання цього розділу – увести читача-випускника в коротку історію місця, зокрема й будівлі, де проведено десять, може, не так найкращих, як найбезтурботніших років життя; зрозуміти, що це не звичайна географічна точка на карті Львова, до якої легко добиратися з усіх кінців міста, а по-справжньому намолене місце, на якому перетинаються хвилі церковних дзвонів храму святого Архистратига Михаїла, Успенської церкви, храмів Пресвятої Євхаристії та Стрітення Господнього. Мелодії церковних дзвонів і шкільного дзвінка зливаються в одну вічну мелодію життя.

Школа якраз чітко розташована на третьому міському насипному валу в східній частині оборонних укріплень. Оборонна система Львова складалася з трьох оборонних ліній. Спочатку був Високий мур з баштами та ровом. За ним ішов Низький мур та другий рів, який проходив у східній частині теперішньою вулицею Підвальною. Віддаль між другим зовнішнім Низьким та третім зовнішнім додатковим мурами становила приблизно 55 метрів. Між мурами стояли будинки міщан.

Схема оборонних укріплень середньовічного Львова. Літерою А позначена перша оборонна лінія 13-14 ст. складалася з внутрішнього Високого муру (1), башт Високого муру (2) та фоси або рову (3). Друга оборонна лінія (Б) сформу­валася в ХІV ст. з зовнішнього Низького муру (4), півкруглих бастей Низького муру (5) та другого рову (6). Третя оборонна лінія міста (В) сформована у ХVІ-ХVІІ ст. і складалася із зовнішнього східного міського земляного валу з вежами (7) між сучасними вулицями Підвальною та Винниченка.[2]

У 1977 р. ці оборонні укріплення було частково відкрито і сьогодні залишки другого зовнішнього Низького муру можна бачити між вежею Корнякта та вули­цею Підвальною. Під час капітального ремонту вулиці в 2009 р. дослідження було продовжено, але всі відкриті збереження міських фортифікацій після фік­сації знову засипано.

У 1522 р. під час вдосконалення міських фортифікацій почалося зведення чотирьох зовнішніх великих оборонних веж третьої лінії укріплень у південно-східній частині Львова. Першою була наріжна Королівська башта, збудована за королівські гроші на розі теперішніх вулиць Винниченка й Валової. Друга вежа, або Королівська бастея, була навпроти головного входу до теперішньої обласної адміністрації. Четверта за порядком вежа була на валах навпроти теперішнього будинку управління пожежної охорони. Третю, найбільшу з веж Львова й най­ближчу від школи (18 м), Порохову, побудовано на найнебезпечнішому в оборо­нному відношенні місці зі східної сторони. Цю вежу використовували також для зберігання провіанту, амуніції та пороху, звідки й пішла її назва. З неї ж у 1648 р. нащадок Убальдіні стріляв у Богдана Хмельницького. Куля зарилася в землю біля копит коня гетьмана. Після захоплення Галичини Австрією вежа була в розпорядженні армії. У 1895 р. місто її викупило і використовувало як склад. І тільки в 1959 р. після ґрунтовного ремонту в ній було розташовано Будинок архітектора. Хоча й вежа займає велику площу, але її внутрішні приміщення малі через товщину стін.[14. 190-191] Вона єдина, яка збереглася до сьогодніш­нього дня. Вхід до вежі охороняють два лежачі мармурові леви, привезені в середині 50-х рр. ХХ ст. з Австрії. З того часу в залі Порохової вежі відбувалися всі концерти й вистави учнів Восьмої школи та іноді батьківські збори. Довкола вежу оточував третій оборонний мур. Його залишки також можна побачити в північній частині шкільного спортивного майданчика.

Усі чотири вежі з’єднувалися вже згаданим муром, товщина якого становила 2,8 м. У пивницях школи збереглися в доброму стані фрагменти третього зовнішнього оборонного муру, які слугують одночасно фундаментом східної шкільної стіни.

авпроти сходів до теперішнього студитського монастиря третій зовнішній оборонний мур прорізала Босяцька фіртка, яка мала не просто цікаву історію, але й особливе значення: вона проходила через наш теперішній будинок. Почалася історія цієї фіртки після побудованого в середині ХVІІ ст. отцями-кармелітами монастирського комплексу на пагорбі за третім оборонним муром зі східного боку якраз навпроти Успенської церкви. До новозбудованого монас­тирського храму ходило мало людей, бо він був далеко як від Галицької, так і від Краків­ської брам. Тому кармеліти звернулися до короля й домоглися рескрипту, щоб навпроти їхнього монастиря влаштували третю браму. Призначена для цього комісія визначила місце у зовнішньому та внутрішньому мурах. У 1646 р. браму укріпили у вигляді напівкруглої бастеї.[32. 259] Обидві фіртки з’єднали сходами, обнесеними стіною. Споруда дістала назву Босяцької фіртки, оскільки виходила до монастиря кармелітів Босих. Даремно протестували військові, вказуючи на складність оборони цього входу до міста.[14. 190]

Саме на це місце у вересні 1704 р. звернув увагу молодий Карл ХІІ. Під час облоги Львова шведський король, оглядаючи міські фортифікації, дійшов вис­новку, що між Пороховою вежею (вище на схемі зліва № 13) й Босяцькою фірткою (№ 14) існує т. зв. «мертвий кут», і якщо одночасно атакувати цю позицію, то ані з Великого белюарду, ані з Королівської вежі практично неможливо буде вести ефективний артилерійський обстріл, спрямований проти атакуючих. Цей колишній «мертвий кут» знахо­диться тепер у межах північного крила споруди школи. Захопивши спочатку монастир Кармелітів,[21. 8-9] шведи, розділившись на два підрозділи, удерлися на вали навпроти монастиря, якраз на ту частину муру, де стоїть сьогодні школа. Один підрозділ пішов праворуч по валах і мурах до Кра­ківської брами, а другий – ліворуч попід Бернардинський монастир до Галицької брами, проганяючи розсипаних по вежах міщан і жменьку жовнірів. У той самий момент третій підрозділ, сильніший від перших двох, під командуванням генерала Стенбока зійшов зі здобутого вже монастиря Кармелітів Босих просто до Босяцької фіртки. Захопивши зовнішню Босяцьку фіртку, він зі своїм підрозділом без перешкод увійшов у внутрішню, яка через недбальство, а може, і навмисно,не була замкнутою й не мала охорони. Таким чином Стенбок із третім підрозділом потрапив на площу Ринок.[32. 407-408]

Міські укріплення проіснували до другої половини ХVІІІ ст. Зіпсута оборонна система Львова вже не виконувала своїх функцій. У 1777 р. їх, як уже непри­датних до оборони, почали розбирати. На місці розібраних мурів зводили нові будівлі. Улітку 1811 р. фоса коло валу за Босяцькою брамою дістала мурований канал і була засипана землею[1], тепер це вул. Підвальна. Площу міського валу навпроти сучасного будинку обласної адміністрації було впорядковано й засад­жено італійськими тополями, каштанами та іншими деревами, прокладено стежки й встановлено лавки. На честь засновника губернського радника Вільгельма Райценгайма новий сквер стали називати райценгаймівкою. Згодом, як губер­натор Франц Фрейгер фон Гавер замешкав у новій палаті, райценгаймівку з 1821 р. почали називати губернаторськими валами.[10]

В 1818 р. разом із відкриттям другої гімназії при Домініканах на міському валу, розчищеному від фортифікаційних споруд, перед уцілілою Пороховою вежею на залишках третього зовнішнього оборонного муру з’яви­лися перші будівлі теперішньої школи. Документів, які б відкривали історію будівлі школи на нинішній день ще не знайдено.

У 2002 р., коли формувалася програма й черговість робіт реновації шкільної споруди, працівники кафедри реставрації та реконструкції архітектурних ком­плексів Львівської політехніки провели візуальне обстеження й фотофіксацію пивниць і фасадів. У процесі досліджень було виявлено незвичний для ХІХ ст. характер мурування стіни партерового ярусу північного крила й складне змішане – цегляне і кам’яне мурування стін підземної частини споруди. Додатково проана­лізований картографічний матеріал ХVІІІ-ХІХ ст. дозволив сформувати гіпотезу про існування в межах будинку школи залишків міських фортифікацій, а також виконати графічну реконструкцію розпланування фрагменту східної частини міських валів і гіпотетичну локалізацію комплексу Босяцької фіртки на сучасній топогеодезичній підоснові. Висновок, якого дійшли, підтверджував думку про те, що будинок зі складною в плані конфігурацією зведено в кінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст.[3]

Автор історичної довідки, яку було виготовлено на замовлення УКБ Львівської міської ради, Ігор Сьомочкін стверджує, що принаймні в 1820-х роках територію теперішньої 8-ї школи бодай частково було забудовано. На акварельному малюнку Ю.Галлера, створеному, як припускають, 1824 року, – він зберігається в збірці Павліковських у бібліотеці Оссолінеум у Вроцлаві, – перед Пороховою вежею чітко видно двоповерхову будівлю, а перед нею ще одну споруду – з шоломо­видним покриттям даху, яка нагадує маленький павільйон. Не викликає жодних сумнівів, що фрагмент двоярусної будівлі є фрагментом будинку сучасної Восьмої школи, причому саме тої частини, що розташована на місці Босяцької фіртки.

Південне крило школи № 8 у близькому до сучасного вигляді існувало вже в першій третині ХІХ ст. й було локалізовано саме на місці Босяцької фіртки. Очевидно, саме його приміщення були передані Домініканській гімназії. На кадастровому плані 1829 р. на місці школи позначено чотири споруди з різними конскрепційними номерами. Аналогічні споруди знаходимо також на плані 1844 р. Отже, близького до сучасного вигляду будівля школи почала набувати між 1829 та 1844 роками.

Тоді в цьому самому стилі було добудовано північне крило, з’єднане з пів­денним. Автором проекту цієї добудови, правдоподібно, був Йоган Зальцман – архітектор відбудови ратуші, будинку майбутнього товариства НТШ, театру Скарбека (театр імені Марії Заньковецької), палацу римо-католицьких архієпис­копів, а будівничим – Флоріан Ондерка (будинок військової комендатури, разом із Вільгельмом Шмідтом, 1839). Усім цим будівлям властивий строгий вистрій з окремими елементами ордерної системи. Але при часовій і стильовій атрибуції визначальними аргументами виступають балкони «з лаконічним і витонченим рисунком балюстради, з характерним для того часу (не пізніше 1850-х рр.) декором у вигляді стилізованого листя». Цей декоративний елемент можна побачити на кронштейнах майже всіх львівських будівель пізнього класицизму. [21. 9-11]

У 1871 р. споруди павільйонів перебудовано під житло, яке, правдоподібно, проіснувало не довго, тому що на плані 1887 р. його вже не існує. Нижче на фотографії у правому нижньому куті видно частину колишньої ятки, перебу­дованої на житло.[9] Проте з’явилася добудова з північного сходу, відтак уся будівля отримала Г-подібну в плані конфігурацію, зберігся внутрішній виріз на тильному фасаді, ніби залишений свід­ком кількох етапів будівництва. З часом вона видозмінювалася. На плані міста 1872 р. добре видно Г-подібну будівлю під № 50 Домініканської (німецької) гімназії. Напевне, не дуже добре збережено масштабні пропорції тепер уже не збереженої частини будівлі.[18] На фото­графії, збереженій в архіві І.Котлобулатової, видно, як розбирають цю Г-подібну добудову.

Отже, приблизно сьогоднішнього вигляду гімназія набула на початку 70-х років ХІХ ст. Збереглися відомості про опис будинку гімназії, який підлягав оподаткуванню, станом на 30.11.1870 року. Два будинки було закуплено за кошти навчального фонду й передано гімназії за адресою: Підвальна, 2а та 4б. Вони мали свої будинкові номери. Перший будинок був під № 195. Пивниці слугували як склад для дров, якими опалювали гімназійні приміщення. У партері розташу­валися два навчальні зали, фізичний кабінет з чотирьох кімнат, кухня, бібліотека для учнів і помешкання для помічника шкільного слуги, що мало один покій та кухню. На 1 поверсі розмістилися гімназійна канцелярія, конференційна зала з чотирьох кімнат, гімназійна бібліотека, дві навчальні зали, дві кімнати школи рисунків і кімната для шкільного слуги з кухнею. На 2 поверсі було помешкання директора Амброзія Яновського, яке складалося з трьох покоїв, передпокою й кухні (було безоплатне в користуванні), кабінет природознавства, три навчальні зали й склад на будинкове обладнання чи спорядження. Стрих був порожній, і тільки три відділи використовував директор і два відділи – шкільні слуги.

Друга будівля, була під номером Підвальна, 4б і мала будинковий № 368. Пивниці під будинком не використовувалися. У партері знаходилися дві навчальні зали, склад на будинкове обладнання чи спорядження, у колишній кухні з пів­вікном (тепер там теж є приміщення шкільної кухні з тим же піввікном) – помешкання для будинкового сторожа. На першому та другому поверхах було по три навчальні зали. Стрих теж не використовувався.

У 1871 р. дирекція гімназії просить КШР заощадити відповідні кошти для вимушеного ремонту, реставрації й утримання шкільному будинку. Адже дахівка, якою покрито дах, цілком зіпсута, тому затікають фундаменти. У поганому стані пічки, через що взимку особливо відчутно загар та сморід. Вікна ж наполовину зігнилі. З огляду на такий стан гімназійної будівлі дирекція подала проектні пропозиції щодо об’єму робіт нового покриття даху гімназії.

Під час проведення ремонтних робіт улітку 1873 р. вдалося замінити всі вікна та підвести до будинку газ. У 1875 р. дирекція просить міську владу провести відповідні зовнішні ремонтні роботи, бо карниз під дахом місцями пошкоджено, особливо, штукатурка місцями повідпадала, ринви даху протікають.

У такий спосіб будинок гімназії отримав нове життя: у 1873 р. замінено вікна, у 1875 р. замінено дах, у 1877 р. відновлено фасад.

Але для повноцінного забезпечення освітнього процесу приміщень гімназії постійно не вистачало. У 1878 р. було 16 класів: три з них не помі­щалися в головному шкільному будинку. І КШР своїм розпорядженням передає гімназії частину приміщення другого поверху будинку Гілліхів на вулиці Панській (тепер вул. Франка), який був на віддалі 850 кроків від гімназії. Перший поверх цього будинку займала реальна школа. Другий поверх орендувала гімназія. Та вчителі скаржилися, що їм було задалеко ходити.

У 1884 р. між КШР і співвласниками триповерхової кам’яниці єврейського купця Ецріля Соломона Меллера, який знаходилася через дорогу від гімназії (сьогодні це вул. Руська, 20) укладено на шість років договір про винайм першого поверху для розміщення трьох молодших класів другої гімназії.

На початку ХХ ст. у гімназії на вул. Підвальній розпочався новий етап рекон­струкції. У 1902 р. будинок підключили до міського водопроводу, у 1907 р. розпочали внутрішні роботи, через що й на два тижні раніше довелося закінчити навчальний рік. Наступного року до гімназії провели телефонну лінію з номером 142. У липні 1909 р. будинок гімназії було безкоштовно підключено до міських електромереж. Струм подавався змінний: трифазний 110 вольт 50 періодів на секунду. Через ті роз’єми, розміщені у вхідному коридорі, надалі подається струм для всієї школи. У 1910 р. будівельний департамент міста розробив проект капітального ремонту даху, який вдалося реалізувати в 1912 році.

У 1914 р. розпочали капітальний ремонт першого поверху гімназії. Для цього навіть на два тижні швидше вчителі пішли у відпустку, та відкрити навчальний рік у відремонтованому приміщенні не вдалося… Розпочалася Перша світова війна. З кінця серпня 1914 р. Львів потрапив під російську окупацію. Гімназія вимушено припинила роботу на цілий рік. Гімназійне приміщення зайняли російські війська й залишили його тільки в червні наступного року.

Новий навчальний рік розпочнеться тільки 18 серпня 1915 р., але в другу зміну в приміщенні І реальної школи. Щоб розпочати навчання на Підвальній, необхідно було провести санітарний ремонт і дезінфекцію приміщень. У вересні КШР звернулася з листом до львівського староства про необхідність ремонтних робіт з метою допровадження будинку до стану, придатного для навчання, і подала запропонований директором кошторис на суму від 4 до 5 тисяч корон. Особливо директор просив профінансувати ремонт водопроводу, знищеного російськими військами. Його необхідно було терміново ремонтувати «через неймовірний сморід туалетів».[30]

Не легко було утримувати гімназійний будинок у воєнний час, особливо в холодні дні. Через нестачу дров чи вугілля для опалення доводилося збільшу­вати різдвяні канікули, а навіть і припиняти навчання.

Директор організовував, контролював і ніс відповідальність за проведені ремонтні роботи. А забезпечував функціонування гімназії, її будинку й прилеглої території шкільний слуга, або терціян(сьогодні заступник директора з господар­ської роботи, чи просто завгосп). Отримати таку посаду міг тільки підофіцер у відставці за результатами проходження відповідного конкурсу.

Терціян мав для допомоги (щоразу по-різному) від одного до трьох помічників. До функціональних обов’язків шкільного слуги й звичайного сторожа (помічника шкільного слуги) належало пунктуально відчиняти й зачиняти класи та тримати їх у чистоті, обслуга шкільних приміщень та навчальних кабінетів, забезпечення водою, виконання канцелярських послуг, організація кореспонденції, утримання в порядку й чистоті фасад шкільного будинку, замітання снігу й болота. Перене­сення до пивниці, складання й рубання там дров. Дрова шкільні слуги переважно рубали в пивниці. Але в 1887 р. Львівське староство заборонило дирекції рубати дрова у пивницях будинку через виявлення у фундаментах тріщин.

Порубані дрова щовечора треба було порозносити до пічок. З метою безпеки, пічки запалювали, як і тепер, уночі, щоб шкільні приміщення було нагріто й пічки можна було погасити до приходу дітей. У 1871 р. класи опалювали 21 пічкою. У 1911 р. приміщення обігрівали вже 40 печей (4 кахельних, 32 цегляних і 6 залізних у туалетах). Сьогодні школа опалюється 45 кахляними пічками. Пічне опалення потребує періодичного чищення коминів. Для такої роботи за окрему плату запрошували спеціальну людину, як і тепер.

Шкільні слуги, крім щомісячної зарплати, щороку отримували щоденний службовий одяг, щодва роки – святковий одяг. Суми за пошиття одягу теж опла­чував директор. Шкільні слуги мусили ходити строго в службовому одязі, щоб тримати марку закладу.

Територія школи разом із подвір’ям (0,3437 га) з трьох боків обрамлена вули­цями. Зі східного боку повз школу проходить вулиця Винниченка. З 1940 до 1992 рр. вона називалася Радянською, за винятком періоду німецької окупації, коли мала назву Дістріктштрассе, а ще раніше, з 1871 р., – вулиця Чарнецького. У 1828 р. вже була відома під назвою Панська вища. Перша назва цієї вулиці, колись просто дороги, відома з середини ХVІ ст. як Широка дорога за Бернар­динами.[15]

Із західного боку від школи проходить вулиця Підвальна. Вона як дорога утворилася після засипання рову. Першу згадку про неї як вулицю На валу зафіксовано 1801 р. Пізніші її назви: вулиця Збройовні вищої і нижчої, площа Збройовні. Близько 1841 р. з’являється нова назва – Валова вища, або Верхні вали. Спочатку будинки будували на валу, пізніше їх почали розташовувати нижче – під валом. І назву треба було лише санкціонувати офіційно. З 1871 р. вона мала назву «Подвалє». Сучасну назву «вулиця Підвальна» закріплено за нею з 1944 р.[14. 188]

З південного боку проходить вулиця, яка з’єднує Підвальну й Винниченка. Нею розрізано суцільність Губернаторських валів, але, на жаль, донині вона є безіменною. З неї і здійснюється безпосередній вхід та в’їзд до школи. Саме цією безіменною вулицею з Підвальної на Винниченка 25 червня 2001 р. проїхав до палати латинських архієпископів Папа Римський Іван Павло ІІ.

З четвертого (північного) боку вулиці немає, продовжуються Губернаторські вали, які й донині зберегли свою історичну назву. Відома також народна назва – «Трофейка», бо після Другої світової війни там було виставлено трофейну німецьку техніку. Перед капітальним ремонтом шкільного подвір’я існувала думка Управління охорони історичного середовища розібрати огорожу школи, щоб з’єднати розірвані губернаторські вали. Але перемогла альтернативна ідея щодо розв’язання проблеми – візуальне протрасування губернаторської алеї іншим кольором бруківки під час ремонту подвір’я. У 2016 р. цей задум вдалося реалі­зувати. Наступного року школа перемогла на конкурсі Громадських бюджетів міста Львова й отримала нову огорожу.

З другої половини ХІХ ст. над головним входом до гімназії висів металевий герб (152 х 139 см) австрійської монархії часів Франца Йосифа І. На картуші був напис «Ц. К. ІІ державна гімназія». Герб винесли на стрих будинку, мабуть, у 1919 р. Там він лежав під усякими старими меблями до початку 1990-х. Уже будучи директором, автору вдалося зреалізувати ідею реставрації герба, адже, крім відірваної корони, було втрачено й скіпетр та частину меча. Реставраційні роботи проведено у Відні й у 2004 р. відреставрований герб повернувся до Львова. З цього часу герб експонується в школі в одному з кабінетів.

Натурні дослідження, проведені на фасадах і в пивницях школи, аналіз картографічних і описових джерел є підставою для важливих висновків.

У листі УРСНДІ «Укрзахідпроектреставрація» наголошено, що виявлені фрагменти міських укріплень, які беруть свій початок у ХVІІІ ст., є визначною історичною й архітектурною пам’яткою, що обов’язково має бути законсерво­ваною з наступним науковим опрацюванням.[12]

Таких рекомендацій і було частково дотримано під час капітального ремонту фасаду школи у 2008 році. Нижню частину північно-східної стіни розчищено й представлено до експозиції. Сьогодні можна чітко побачити, що міжповерховий карниз, який насправді був валом, має не горизонтальний напрям, а відтворює напрям місцевості. Це є фрагмент оскарпування (обмурування). Система кладки теж досить архаїчна, тому що цегла, хоча й доволі нового зразка, але укладена за готичним принципом, який використовували в ХVІІ ст. для укріплення міського валу. Архітектурна комісія вирішила залишити розчищений фрагмент стіни таким, яким він є, тому що на зразках синтетичної реставрації, коли повертається історичний вигляд, дуже часто втрачається автентичність. У цьому випадку кожен може підійти й сам торкнутися оригінальної стіни. Щоправда, відкритий фрагмент потребує негайної серйозної консервації, бо цегляна кладка під дією атмосферних впливів і дитячих ударів м’ячем нещадно знищується й цілком імовірно, що доведеться її заховати під шаром штукатурки.

Для збереження будівлі в 1999-2003 рр. вдалося здійснити великий проект вкрай необхідного капітального ремонту даху школи. Міністерство освіти, науки та культури Австрії, як основний фінансист, до проекту залучило австрійську фірму Rheinzink яка вперше представляла свою продукцію в Україні. Цей проект дав добрий старт до наступних етапів реновації навчального закладу. Уже в 2006 р. Кабінетом Міністрів України профінансовано заміну всіх 110 вікон. Нові сучасні дерев’яні склопакети контрастували з вкрай понищеним десятками років фасадом. Розуміючи, що будівля школи розташована в заповідній охоронній зоні куль­турної спадщини ЮНЕСКО, Львівська міська рада у 2008 р. профінансувала капітальний ремонт фасаду школи.

Необхідно було знати справжній стан збереження будівлі. У 2005 р. вдалося провести детальні інженерні обстеження, на основі зроблено офіційні висновки про задовільний в цілому технічний стан підвалів. Підвали придатні для подальшої експлуатації за умови проведення ряду конструктивних заходів. Основна частина фундаментів знаходиться в задовільному стані.

Однак незначна частина цегляних склепінь і підпружних арок у підвалі зазнала значних деформацій, механічних пошкоджень, через що й перебуває в незадо­вільному стані, а тому й не придатна для подальшої експлуатації, навіть загрожує руйнуванням. Фундаменти вимагали проведення зовнішньої гідроізоляції для усунення причин зволоження стін і фундаментів.

Такий капітальний ремонт системи водовідведення та проведення робіт з гідроізоляції фундаментів було здійснено влітку й восени 2015 р. Уже за рік спостерігалися якісні зміни: у підвалах відчутно знизилася волога й менше почали мокріти фундаменти, частково позникали мокрі плями.

Будинок продовжує успішно функціонувати, хоч постійно потребує коштів для підтримки його в належному стані.

УЧИТЕЛЬСЬКО-ВИКЛАДАЦЬКИЙ ПЕРСОНАЛ

У розділі подано всю інформацію про викладачів гімназії, яку тільки можна було відстежити з річних гімназійних звітів, протоколів обов’язкових семест­рових і річних учительських конференцій, шкільних розпоряджень, наказів про призна­чення, перевід та звільнення, фінансових документів і особових справ викладачів. Про одних збереглося в архівах більше біографічних відомостей, про інших вони досить скупі, а про частину вчителів знайдено тільки прізвища.

Читач дізнається, які іспити повинен був скласти кандидат на вчителя, що мав знати, яку присягу слід було скласти перед тим, як приступити до праці в гімназії. Зрештою, яку заробітну плату отримував за свою роботу і яку пенсію було призначено перед виходом на заслужений відпочинок.

У цьому розділі є інформація про всіх перших десятьох директорів гімназії, про їхню самовіддану працю для зростання цісарсько-королівської II вищої державної гімназії у Львові.

Викладацький персонал гімназії було відібрано й сформовано на конкурсній основі з численних кандидатів уже восени 1818 року. Усього було призначено 8 педагогів: префект, шість викладачів-предметників і катехит. Першими прибули до Львова професори Бережанської гімназії Мартін Півоцький та Михайло Вжесньовський з призначенням, відповідно, на посади вчителів граматики другого гуманістичного й четвертого граматичного класів. З Ново-Сандецької гімназії на посаду вчителя першого гуманістичного класу переведено до Львова Карла Фрідеріка Фурлані Едлер фон Фельзенбурґа. З цієї самої гімназії запро­шено на посаду вчителя першого граматичного класу Симона Попкєвича. Другий і третій граматичні класи очолили, відповідно, учителі граматики з Жешівської і Чернівецької гімназій Хризант Кліпуновський та Василь Красіцький. Першим катехитом (духовним опікуном молоді) та вчителем релігії призначено вчителя дівочої школи монахинь бенедиктинського ордену Франца Ґлузинського.

Першим префектом нової гімназії було призначено ще 20.11.1818 р. префекта гімназії в Перемишлі п’ятдесятичотирирічного Ґеорґа Вебера. За 22 роки своєї праці він зумів створити потужну, конкурентноспроможну гімназію з сильним педагогічним колективом, яка збирала розумних хлопчаків з багатьох міст, містечок та сіл, і не тільки Галичини. Цісарським декретом від 23 вересня 1838 р. діяльність префекта ц. к. гімназії при Домініканах Ґ.Вебера було визнано успішною.

Після смерті Ґ.Вебера у травні 1840 р. префектом гімназії призначено Іґнація Кромбґольца. Хроніка гімназії підкреслює господарсько-організаторські риси префекта. Пропрацювавши на цій посаді менше семи років, 4 лютого 1847 р. після короткої хвороби він помер.

Виконувати обов’язки префекта було доручено гімназійному професорові Вінценту Гоффманну, який прийшов до гімназії в 1842 р. з посади вчителя гуманістичних наук Жешівської гімназії.

Та вже в листопаді цього ж року новим префектом призначено професора академічної гімназії доктора Йогана А.Тахау. Прийнявши управління гімназією якраз у гарячі революційно-реформаторські часи, відповідно він перейняв не тільки нову посаду директора замість префекта, але й усі труднощі цього періоду, зокрема дуже піклувався про економію бюджетних коштів. Одночасно доктор Й.Тахау активно займався й науковою роботою. У кінці травня 1849 р. він отримав двомісячну відпустку до Богемії, а на канікулах 1850 р. директор здійснив наукову подорож до Німеччини, Бельгії, Франції й Англії. У лютому 1856 р. директор Тахау отримав багатомісячну відпустку за станом здоров’я, пере­давши керівництво гімназією державному радникові й гімназійному вчи­телю А.Яновському, п’ятому за порядком керівникові.

Доктор філософії Амброзій фон Яновський – галицький освітній і політичний діяч. Перший голова Руського Педагогічного Товариства, з 1862 р. – Голова комісії для укладання українських гімназійних підручників. Член і віце-сеньйор Ставропігійського інституту, посол до Галицького сейму (1861–1882), посол до Віденського парламенту (1872-1879). Через 5 років роботи на посаді директора гімназії в кінці грудня 1860 р. професор А.Яновський тимчасово переходить на посаду провінційного інспектора гімназій Галичини, куруючи гімназії Краківсь­кого й Львівського округів, а керівництво гімназією доручено заступникові директора, священикові, учителеві релігії, докторові теології Людвіґові Юрков­ському, який став шостим директором гімназії і керував нею до повернення А.Яновського в 1868 р. Через десять років Франц Йосиф І відзначив А.Яновського шляхетським гербом за багатолітній стаж на державній роботі. Після виходу на пенсію у 1881 р. А.Яновський невдовзі перебрався до Рима, де 2 березня 1884 р. помер і там був похований.

Керівництво гімназією довірено професорові Франциску Адльофу. Це був сьомий за рахунком директор. Прийшов до нашої гімназії в березні 1873 р. з Празької німецької гімназії на посаду вчителя латинської, грецької, німецької мов та історії. Керував Ф.Адльоф гімназією до переведення на посаду директора Бродівської гімназії наприкінці липня 1882 року.

Восьмим директором гімназії 29.07.1882 р. призначено професора Франциска Йосифа Едварда Гамерського. На жаль, про нього не вдалося віднайти більше інформації. Наприкінці 1891 н. р. він пішов на пенсію. У 1913 р. був присутній на ювілейній зустрічі випускників 1888 року. Гімназійна печатка й підпис директора Е.Гамерського [25].

У 1892 р. дев’ятим директором гімназії став урядовий радник 6 рангу Емануель Вольф. 14 років він очолював гімназію та піклувався про її добробут і розвиток. Як багаторічний віце-президент Галицького об’єднання вчителів, він також піклувався й про стан усієї галицької освіти. На 64-му році життя після 35 років щирої й відмінної роботи старший державний чиновник Е.Вольф за власним клопотанням 3.10.1905 р. пішов на заслужену пенсію. За старанну працю його нагороджено орденом Залізної Корони ІІІ ступеня.

Фердинанд Бостель, професор, історик – десятий директор, останній з директорів гімназії австрійського періоду й перший польського часу. Автор численних праць з історії та історії мистецтва. Навчався в нашій гімназії з першого класу, у 1878 р. здав матуру й почав вивчати історію, німецьку та польську літератури у Львівському університеті. Професійну працю розпочав заступником учителя у IV Львівській гімназії. У 1902-1905 рр. працював рефе­рентом у справах середньої освіти міністерства освіти та віросповідань у Відні. 3 жовтня 1905 р. Франц Йосиф І призначив  Фердинанда Бостеля директором Львівської ІІ гімназії. Дійсний член Львівського Наукового Товариства. Займався дослідженням історії фортифікацій, костелів і монастирів Львова. Багаторазовий голова екзаменаційної комісії на атестат зрілості в гімназіях Галичини. Вийшов на пенсію у листопаді 1924 р. Як сам написав у прощальному слові до учнів, був у гімназії «вісім років учнем, три семестри вчителем і 19 років її керівником». [31] На заслуженому відпочинку продовжував займатися науковою діяльністю. Працюючи у Віденському та Львівському архівах, зібрав велику збірку джерел і матеріалів про історію шкільництва з часів Марії Терезії та архітектури Львова. Доклав особливих зусиль зі збору матеріалів для написання історії ІІ гімназії. Зібрав велику картотеку біографічних і бібліографічних матеріалів про викла­дачів нашої гімназії. Помер 10 квітня 1935 р. у Львові.

Оскільки гімназія була цісарсько-королівською, то й забезпечення її життєді­яльності здійснювалося за державний кошт, тобто фінансуванняпроводила Кра­йова головна каса (КГК) за фінансовими документами КШР. Кошти для заро­бітної плати викладачів і технічно-обслуговуючого персоналу, ремонт шкільних будинків, освітлення приміщень, значніші закупи шкільних приладів, оренду необхідних чужих приміщень для гімназійних потреб, врешті-решт, кошти на видавництво програм було прийнято покривати з обов’язкового навчального фонду. З нього ж директор отримував так званий підручний директорський фонд і розпоряджався ним для ведення господарства та на всілякі канцелярські потреби. Директор отримував кошти безпосередньо готівкою і мав право використовувати їх упро­довж календарного року під особисту відповідальність. Зберігав усі ра­хунки й мав за обов’язок прозвітувати ними перед крайовим інспектором під час щорічної візитації. У першій половині січня наступного року директор складав усі рахунки і звіти на перегляд учительському колективу на учительській конференції.

Директор старався не використовувати всієї річної суми без необхідності. Заощаджені кошти на кінець календарного року потрібно було віддати до КГК, але вони не пропадали. Подаючи кошторис на наступний рік, директор показу­вав їх як додаткові невикористані минулорічні кошти. У разі щорічного заощад­ження впродовж кількох років директор міг використати їх на закупівлю чогось значнішого для потреб гімназії.

Кожен навчальний заклад є сильний своїм учительським колективом. Число викладачів у різні навчальні роки коливалося від 8 до 31 педагога. Учительський колектив періодично змінювався, як і тепер у будь-якому навчальному закладі. Одні викладачі працювали по кілька десятків років, інші кілька років, а деякі покидали гімназію за кілька місяців після призначення. За 100 років діяльності гімназії за австрійського часу навчали учнів 414 викладачів.

Учителем міг стати тільки громадянин Австрії, який здобув академічну освіту, склав кваліфікаційний іспит і ще не досяг сорокарічного віку та пройшов однорічну вчительську практику в середній школі. Призначення відбувалося обов’язково шляхом конкурсного відбору. Конкурс оголошували негайно, щойно з’являлася інформація про вакансію.

Викладачі у школі чи поза школою мали уникати всього, що могло знеславити посаду вчителя, безапеляційно виконувати службові вимоги шкільної влади. Вони повинні були сумлінно готуватися до проведення уроків і виконувати споріднені обов’язки. Викладачам заборонялося вступати до таємних товариств у державі чи мати якісь політичні зв’язки поза її межами. Вони не мали права займатися роботою, яка не відповідала вчительському стану. Також не мали права приймати подарунки службового характеру.

Взаємним обов’язком директора разом з усіма членами колективу, була підтримка поваги до всього шкільного колективу перед учнями й сторонніми особами.

Учительський колектив мав право на висловлення власної думки щодо прийому нових заступників учителів, прийому нових учнів упродовж шкільного року. За ним залишалося остаточне рішення щодо дисциплінарного покарання учнів й ініціатива до заохочення в справах навчання. Педагогічний колектив укладав навчальний план і мав право вибору апробованих підручників на кожний шкільний рік у межах урядових приписів; брав участь у розподілі фондів на нав­чальні засоби, допомогу убогим учням, проведення розважальних заходів.

Учителі мали право на незалежність в оцінюванні успіхів учнів, отримання рангу й усіх відповідних до нього надбавок, вільного використання всього терміну шкільних канікул. Вони мали право на ознайомлення зі своїми кваліфікаційними листами, скаргами на них через протокол конференції колективу, вибору й виборності до всіх легальних урядових і шкільних організацій.

Директор і вчителі змушені були виходити на пенсію по закінченню 60 років життя й мали право на пенсію після 26 років служби без огляду на вік.

Усі викладачі в гімназії поділялися на дійсних учителів (гімназійних профе­сорів), заступників учителів (допоміжних чи позаштатних учителів), учителів-сумісників, приватних учителів, кандидатів на вчителя та вчителів-практикантів (на безоплатній основі).

Повноцінним учителем, або гімназійним професором, вважався дійсний учи­тель, який склав відповідний іспит після певного відпрацьованого в гімназії часу, після чого йому й було встановлено відповідний кваліфікаційний ранг. Після додаткових іспитів дійсні вчителі отримували звання гімназійного професора.

Молоді спеціалісти після закінчення університету приходили до гімназії на вчительську державну службу як допоміжні вчителі чи помічники вчителя. Їх спочатку називали ад’юнктами, а пізніше суплентами, або заступниками учителів. Після трьох років служби (суплентури) вони складали вчительський іспит. Кількість годин заступників учителів була аналогічною до вчительських. Вони мали такі самі права і обов’язки, як дійсні вчителі.

Обійняти посаду гімназійного вчителя в добрій гімназії було дуже важко, тому що там ніколи не було вільного місця. У разі вакансії для отримання посади вчителя необхідно було пройти конкурсні випробування. Їх проводили в різних гімназіях краю, зокрема часто вони відбувалися і в нашій гімназії. Іспити для кандидата на вчителя гімназії були багатоступеневими, вимоги до претендента високими, потрібно було досконало володіти своїм фаховим предметом і мати загальний всебічний розвиток. Іспити складалися з трьох частин: письмової, усної й практичної. Усі вони були платними.

Екзаменаційні комісії, спеціально створені міністерством освіти і віроспо­відань, приймали іспити з трьох напрямків: філологічного (латинської й грецької мов та літератури), історико-географічного й фізико-математичного.

Кожен кандидат, склавши іспит, отримував кваліфікаційне свідоцтво і повинен був відпрацювати в гімназії випробувальний термін – рік для здобуття практичної освіти й проявів своїх здібностей до навчання. Гімназію вибирала освітянська влада, виходячи з потреб краю з урахуванням бажань кандидата. Якщо після річного терміну проби минуло два роки, а кандидат не зміг знайти праці, то він змушений був зголоситися знову до екзаменаційної комісії на повторний іспит, але вже без пробного року. Директор гімназії визначав, зважаючи на кваліфіка­ційне свідоцтво й потреби свого закладу, які предмети і в яких класах буде викладати кандидат, повідомляв його про завдання й вимоги, які ставили перед ним, і його відповідальність.

Кандидат, перебуваючи під постійним контролем директора або головного вчителя, мав право на самостійне проведення публічних лекцій. Мав і обов’язок  відвідувати уроки старших колег, ознайомлюватися з дидактичними інструкціями щодо викладання предмету й розробляти свої методи.

Отримавши міністерське призначення на роботу в гімназію, учителі переїж­джали на місце праці, де обов’язково складали вчительську присягу в присут­ності щонайменше двох свідків. Текст учительської присяги впродовж ста років майже не зазнав змін. Присягу вчитель скріплював своїм підписом.

Перебуваючи на державній службі, учителі були політично лояльними до цісарської влади та змушені були пильнувати за політичною лояльністю учнів.

За якістю роботи вчителів було встановлено дуже прискіпливий контрольз боку міністерства освіти і віросповідань через КШР. До реформи ці функції виконували провінційні директори. Після реформи 1849 р. для безпосереднього нагляду за галицькими гімназіями – гімназійні інспектори. Під час своїх регулярних візитів до гімназії вони перевіряли стан навчання, успіхи учнів і методи роботи вчителів.

За якісну роботу мала бути й добра заробітна плата. Наша цісарсько-коро­лівська ІІ державна вища гімназія належала до гімназій першого зарплатного рівня. Найбільшу заробітну плату отримував директор. Наприклад, Амброзію Яновському було встановлено річну зарплату в розмірі 2510 флоринів. Посту­пово зарплату збільшували. Директор Емануель Вольф, як урядовий радник, мав 7 ранг і в 1898 р. отримував уже 3200 австрійських корон У 1900 р. ще мав доплату за помешкання в річній квоті 1000 корон. Додаткову плату директори отримували ще за керівництво екзаменаційними комісіями в різних гімназіях краю.

У 1847 р. чиста заробітна платня дійсних учителів становила річно 700 флоринів, але могла коливатися залежно від кількості годин. У 1855 р. чітко встановлено обов’язкові педагогічні години (ставки): директора – 5-8 годин, учителів-філологів – 17 годин, інших учителів – 20 годин. Учителі малювання могли мати до 24 годин на тиждень. До ставки додавали надбавку за учитель­ський стаж, додаткові винагороди за іспити й квартирні доплати. Додаткова річна оплата встановлювалася за старання в педагогічній праці. За керівництво класом учителі отримували надбавку до 600 флоринів.

Ухвалою президії КШР від 15.04.1873 р. професорам і дійсним учителям ІІ гімназії встановлювали 9 ранг. Пізніше вони могли мати й вищий 8 ранг. Стабільна плата професора в річній квоті становила 1000 флоринів. Разом з додатковими виплатами професори в 1898 р. мали від 1200 до 2700 корон. Супленти, чи заступники вчителя, рангу не мали й отримували тільки 60 % від заробітної плати дійсного вчителя. Катехити щодо оплати праці були на такому самому рівні, як і світські вчителі.

Викладачі могли отримувати й разові премії за якийсь сумлінно виконаний додатковий вид роботи.

Крім того, кожен учитель міг підзаробити в школі так званими коррепетиціями, коли слабкі учні офіційно складали вчителям певну оплату за додаткові заняття, але коррепетиції було ліквідовано в 1852 р. Міністерство освіти і віросповідань забороняло вчителям середніх шкіл давати додаткові приватні лекції учням, яких вони вчили, особливо в шкільних навчальних приміщеннях. Якщо була така потреба, то вчитель міг їх проводити у своєму помешканні. З 1875 р. вчителі взагалі не мали права давати приватні лекції учням своїх шкіл. Тільки в 1913 р. КШР дозволила вчителям мати приватні уроки в такій кількості годин, яка не перешкоджатиме основній роботі. Якщо виникала потреба, то іноді вчителі могли додатково працювати за сумісництвом, отримавши дозвіл КШР.

Викладачі мали можливість брати участь у різноманітних педагогічних конференціях і семінарах як у державі, так і поза її межами. У 1907 р. КШР звернулася до всіх учителів німецької мови середніх шкіл з пропозицією взяти участь у 49-му конгресі німецьких філологів з 23 по 28 вересня в Базелі. У липні 1913 р. вчителі мали можливість поїхати до Відня на 11-й з’їзд учителів середніх шкіл. КШР просила директорів не відмовляти учителям у відпустці для таких поїздок.

Ще учителі могли скористатися додатковими стипендіями для наукових подорожей під час канікул для розширення своїх знань і поглиблення наукових досліджень. Завдання стипендіатів полягало в ознайомленні з музеями, науко­вими колекціями, спостереженнями на археологічних розкопах; вони мали брати участь в екскурсіях, наукових експедиціях з метою збору геологічних і географічних фотографій. По закінченні подорожі стипендіат мав скласти до Міністерства звіт зі своїх спостережень і навчань. Іноді КШР оголошувала конкурси серед учителів німецької мови на літню стипендію (400-500 корон) для підвищення кваліфікації. Стипендіати мали під час відпустки відвідати головні німецькі міста, познайо­митися там з представниками німецької інтелігенції, брати участь у світських бесідах, відвідувати театри і т. д. Після повернення скласти короткий звіт про подорож німецькою мовою.

При виході на пенсію вчителі отримували достатню для прожиття суму. Вона теж залежала від кількості років праці і її якості.

Останній передвоєнний навчальний рік закінчився для гімназії успішно. Після проведеного інспектування КШР знову залишилася задоволена розвитком навчального закладу як у навчальному, так і у виховному напрямках. Директор Фердинанд Бостель отримав подяку за зразкове керівництво гімназією в адміні­стративному, педагогічному й навчальному плані. А весь педагогічний колектив відзначено за сумлінне виконання своїх службових обов’язків у навчанні й вихованні учнівської молоді в школі та поза її стінами.

На почату Першої світової війни, на звернення КШР, директори й викладачі переривали відпустки й мали повернутися на свої робочі місця. Та в будинку гімназії розмістилися російські війська й пробули там ледь не до кінця червня 1915 року. Тому 1914-1915 н. р. відбувся поза межами гімназії, але про це йтиметься в наступному розділі. Тільки з початком другого воєнного 1915-1916 навчального року наші викладачі, крім тих, що були на фронті, приступили до виконання своїх прямих обов’язків. Хоча розпочався повноцінний навчальний рік, кількість викладачів у гімназії скоротилася. У щорічних спискових відомостях і надалі подавали 30 чи 31 прізвище, але в розкладі щороку мали реальні години тільки 18-25 педагогів.

Крім виконання своїх безпосередніх учительських посадових обов’язків, викладачі разом з учнями старалися також допомагати й фронту. Сьогодні це називається волонтерством, яке у Львові завжди було присутнім.

У 1916 р. для допомоги фронту влада організувала добровільний збір дорого­цінних металів під символічною назвою «Gold gab ich für Eisen». Така акція відбулася й у нашій гімназії. Для фронту викладачі й учні в 1916-1917 роках здали 81 грам платини, 123,3 грами золота й 726 грамів срібла, за них гімназія отримала дві пам’ятні картки.

Не обминув наших викладачів і фронт. Ще наприкінці 1913 р. міністерство дозволило військовозобов’язаним директорам, професорам й учителям залишатися на цивільній службі під час мобілізації, так звана тепер «бронь». Та не всі нею скористалися. До цісарсько-королівського війська австрійська держава мобілізу­вала на початку війни шістьох викладачів гімназії: Беднаровського Адольфа, Гауснера Бернгарда, Ґайчака Станіслава, Мервіна Бертольда, Пашкевича Івана та Рибарського Яна. Усі вони були в щорічних списках викладачів гімназії, але із записом «служить в ц. к. армії». Їм платили так звані польові й за ними збері­галася учительська зарплата у Львові. На фронті вони думали про майбутнє повернення на улюблене місце праці – до гімназії на Підвальній, турбувалися про свої родини й про справність своїх виплат.

Будучи на фронті, викладачі завжди цікавилися гімназійним життям через активне листування з директором Ф.Бостелем, ділилися новинами з фронту, при­силали свої фотографії, гордилися військовими успіхами. Ті листи розкри­вають фронтове життя з побутового солдатського боку.

Прикладом є лист професора Адольфа Беднаровського, який в листопаді 1915 р. пише з фронту до Ф.Бостеля, що «здоровий, але зима засипала снігом окопи. Вони будують схрони з пічками та електричним освітленням». Повідомляє, що зробив подання до КШР щодо оплати йому грошей за рецензії. Питається про здоров’я директора та посилає привітання всім професорам.[17. 175]

Хоча професор А.Беднаровський воював на фронті, директор Ф.Бостель атестував викладача без його присутності. У грудневій картці 1917 р. А.Бедна­ровський пише, що передчуває закінчення війни: «На фронті поговорюють про скорий мир».[17. 149]

На фото Костецький Володимир та Пашкевич Іван. Випадково зуст­рілися на фронті 2.10.1916 р. в Пукові (польова пошта № 214). З найсердеч­нішими вітаннями надіслали фото Ф.Бостелеві на адресу гімназії на Підвальну, 2.[16. 429]

Війна має свої правила, які не виключають і військового полону. У1915 р. потрапив до російського полону професор Станіслав Ґайчак, у всіх звітах він проходив як викладач гімназії, але із записом «у російській неволі».

Чим далі йшла війна, тим важче було виживати людям, які працювали в тилу, навіть професорам. Різко підвищили ціни. Не вистачало дров на опалення при­міщення, почастішали перебої з продуктами, але навчання припинялося тільки в надзвичайних ситуаціях.

У жовтні 1916 р. міська влада організувала роботу військової кухні, з якої мали змогу користати й викладачі. Адміністраціям навчальних закладів необ­хідно було тільки надати відомості про кількість вчителів з родинами, які б хотіли з неї користати. Така військова кухня працювала в готелі «Метрополь» до кінця війни.

У 1917 р. міністерство освіти і віросповідань встановило викладачам, шкільним слугам і їхнім помічникам воєнні додатки до зарплати. Залежно від рангу й тижневого навантаження, додатки становили від 120 корон заступникам учителя та до 300 корон професорам, директор отримував додатково 500 корон.

УЧНІВСЬКИЙ КОЛЕКТИВ

У першій половині ХІХ ст. гімназій у Львові було тільки дві і, незважаючи на немалу плату за навчання й високі вимоги до навчання, проблем з набором до них не було. Кількість учнів по класах завжди була різною, переважно великою. Саме кількість учнів змусила австрійський уряд погодитися на відкриття нової другої державної гімназії у Львові.

Та згодом і дві гімназії не могли забезпечити потрібну для навчання кількість місць. Вони постійно були переповнені. Тому впродовж кількох років відбувався перерозподіл учнів між двома гімназіями. Так на початку другого семестру 1820 р. з академічної гімназії до нас перевели 15 учнів, які успішно закінчили навчальний рік і стали першими випускниками цісарсько-королівської II державної гімназії при Домініканах.

Кількість учнів постійно збільшувалася і на початок 1877-1878 н. р. їх було вже 658. У класах допустимою була норма – 80 учнів. В основному її дотри­мували. Хоча адміністрація іноді йшла на певне порушення через надзвичайно велику кількість поданих для вступу заяв. Зрештою, так було впродовж усієї історії нашої школи, разом з останніми роками.

Варто зазначити, що рух учнів був досить високим. Багато хлопців відвіду­вали гімназію тільки один або кілька років. За сто років гімназисти, які вчилися з першого до випускного класу, складали всього 21,22 % від загальної кількості учнів. Одна частина учнів покидала гімназію через зміну місця проживання батьків, інша не витримувала високого ритму навчання. Траплялися випадки, коли родина не могла оплачувати навчання, а були ситуації, коли з гімназії виключали через дисциплінарні порушення. Приклади таких виключень були різноманітні: з приводу неморальної поведінки, за зневагу вчителів, за невико­нання шкільних обов’язків, сварливість і схильність до бійок з учнями. Були виключення навіть за кримінальні злочини й за прояви атеїзму. Найбільше учнів виключали за низьку успішність у навчанні. У 1878- 1879 н. р. за погане навчання з різних класів виключено аж 52(!) учні.

Щоб вступити до гімназії, треба було попередньо закінчити одну з чотирьох типів основних шкіл й скласти відповідні випробувальні чи вступні іспити. Докладніше про них ітиметься в розділі «Іспити».

У першій половині ХІХ ст. до першого класу набирали дітей абсолютно різного віку. Причому різниця у віці, особливо на початку роботи гімназії, була досить відчутною. Восени 1820 р. в одному класі почали разом здобували освіту десятирічні хлопчики й дев’ятнадцятирічні юнаки. Наприклад, Маркіян Шашкевич прийшов до гімназії в 1824 р. дванадцятирічним хлопцем, а тимчасом два його однокласники мали по 18 років. Пізніше така різниця стала меншою. До першого класу почали набирати дітей приблизно однакового віку. В основному це були десяти-чотирнадцятирічні хлопці.

Закінчували гімназію наймолодші учні у віці 17 років, хоча їхнім товаришам могло бути вже й по 23 роки. Іноді майже однолітки вступали й закінчували гімназію. Наприклад, у 1876-1877 н. р. 6 шістнадцятирічних учнів стали першо­класниками й 4 сімнадцятирічних закінчували гімназію.

Безумовно, що діти різного віку в класі на якомусь етапі навчання могли відчувати певний дискомфорт. Такий стан не залишився поза увагою Відня. Після реформи 1849 р. встановили наймолодший вік для вступників 9 років. Згодом цей віковий бар’єр визнали замалим і міністерське розпорядження 1887 регла­ментувало вік вступу дитини до гімназії десятьма повними роками.

Вступити до гімназії можна було не тільки до першого, але й до інших класів. Причини такого вступу були різними, найчастіше – переїзд батьків до Львова через зміну місця праці. Для цього таким учням треба було обов’язково подати семестрове чи річне свідоцтво з попереднього місця навчання та документ, який засвідчував оплату за навчання чи отримання стипендії.

Приватні учні, які вперше появилися в 1840 р., вступали на таких самих умовах, як і державні учні.

Національний склад гімназистів не був однорідним. Навчалися в гімназії німці, словаки, чехи, греки, боснійці, румуни, угорці, італійці, але зрозуміло, що основ­ними групами учнів були українці, поляки та євреї. Число їх було завжди різним, хоча повністю охарактеризувати національний склад учнів украй важко через нестачу відповідних конкретних джерел. Єдиним точним джерелом є тільки «Головні каталоги успішності учнів» куди вписували місце народження хлопців, часто до назви населеного пункту було додано державну приналежність: «Гали­чина», «Моравія», «Буковина», «Штирія», «Богемія», «Росія», навіть «Україна». Хоча національність учнів до каталогів не вписували, але обов’язко­вими для заповнення були такі дві графи, як віросповідання і рідна мова. Саме ці чотири записи в Головних каталогах дозволяють скласти загальне уявлення про національність учнів.

Рідна мова187518761877
к-ть учнів%к-ть учнів%к-ть учнів%
німецька18651,9524757,0429158,2
польська10830,1611626,79130,26,0
українська5816,26414,797515,0
румунська30,8330,6910,2
чеська10,2920,4620,4
угорська10,2910,2310,2
вірменська10,29    

Учнів, які визнавали німецьку мову за рідну було більше 50 %. Хоча, звичайно, етнічних німців було набагато менше. Адже в графу «Muttersprache» юдеї впису­вали німецьку мову. Приблизно третина визнавала за рідну мову польську. І тільки в середньому 15 % учнів вважали за рідну мову українську. Інших націо­нальностей було дуже мало.

Незважаючи на таку національну строкатість, усі учні почували себе в гімназії комфортно. Як зазначав у 1906 р. викладач Станіслав Ґайчак, «між русинами, поляками, німцями і жидами панує найліпша згода».[27] Не було в нас міжнаціональних протиріч ще й тому, що гімназія мала неофіційну назву «німецька» і всі учні мусили дотримуватися єдиних учнівських Правил, розроб­лених і затверджених міністерством освіти і віросповідань ще в 1810 р. та адаптованих для Галичини.

Гімназист мав бути зразком для всієї молоді в суспільстві, шкільні адміні­страції пильно стежили за дотриманням цих Правил. Вони регламентували поведінку учнів під час навчання, у позаурочний і канікулярний час. Порушу­вати Правила не дозволялося. Коли траплялися такі випадки, то ті самі Правила чітко регламентували й міру та способи покарання для порушників дисципліни.

Директор зачитував Правила на початку кожного навчального року після врочистої Служби Божої у всіх класах і для всіх учнів. Поступово, особливо після шкільної реформи 1849 р., гімназійні Правила змінювалися, ставали м’якшими.

Наступні зміни в Правилах відбулися вже наприкінці ХІХ ст., хоча вони знову були мінімальними. Уважний читач, поважний випускник, недавній учень чи нинішній школяр підтвердять, що ці Правила є чинними й дотепер. Хіба що кара за їх порушення стала інакшою, а радше, майже відсутня. Правила пове­дінки учня сьогодні стали, найімовірніше, справою честі – школяра, родини, суспільства. Ці Правила були жорсткими, але через те, що вони були колись добре продумані, то чітко виконували свою функцію.

Правила стосувалися не тільки кожного учня, але й усіх учасників освітнього процесу, тобто і викладачів, і батьків.

Особливі вимоги приписувалися викладачам, які мали за обов’язок не тільки слідкувати за поведінкою учнів, але й впливати на формування думок і спосіб мислення своїх вихованців. Причому не тільки під час занять, але й у всьому публічному житті учнів поза школою та під час канікул. Класні керівники слід­кували за чітким виконанням учнями дисциплінарних Правил.

Батьки мали обов’язок перед громадою та міським урядом співпрацювати з гімназією й несли відповідальність за порушення цих Правил їхніми дітьми.

Львів’яни проживали з батьками у своїх помешканнях, але вони складали не цілих 40 % від усіх учнів. Решта учнів проживала або в так званій бурсі, або на приватних квартирах. У бурсі були теж свої чіткі строгі Правила. Такі самі Правила, чи Регламент, існували й для господарів приватних квартир, які винай­мали батьки для гімназистів.

У Правилах чітко зазначено, що зовнішньою ознакою гімназиста є встанов­лений шкільний однострій, який кожен учень зобов’язаний носити в школі й поза її стінами. Відступати від установлених приписів щодо зовнішнього вигляду однострою теж було суворо заборонено. Порушення цих Правил озна­чало заплямити честь гімназії, до якої учень належав. Шкільні однострої скла­датися з сукняного піджака гранатового кольоруі з стоячим комірцем і двома кишенями на грудях, штанів звичайного крою з темно-сірого сукна, плаща з темно-сірого сукна з гранатовими нашивками на комірі,  шапки з гранатового сукна з простим дашком, ремінчиком та емблемою з білої бляхи, яка означала категорію школи та її номер, а саме: для учнів нашої гімназій літера «G» та цифра «ІІ». У літню пору учні могли носити такого самого крою піджаки, штани й шапки з сірого полотна. На комірі блюзки сукняної чи на вилогах блюзки полотняної учні носили нашивки, їх кількість відповідала класу, до якого гімназисти належали. Від однієї до чотирьох срібні нашивки довжиною 3 см і шириною 0,5 см носили учні нижчих класів, золоті – учні чотирьох старших класів.

Носити шкільні однострої у місті влада всіляко заохочувала. Крайова шкільна рада разом з власником Львівської філармонії в 1904 р. запровадили на концерти й музичні виступи спеціальні квитки, особливо на естрадні концерти, за півціни. Такі квитки можна було придбати в касах філармонії учням середніх шкіл, якщо вони були тільки в одностроях.

На початку ХХ ст. все частіше траплялися випадки порушень правил носіння шкільної форми. Це навіть вийшло на рівень КШР, яка в наказі від 12.10.1906 р. констатувала, що шкільна молодь ігнорує приписи щодо уніформи учнів середніх класів. Тільки у воєнному 1916-1917 н. р. КШР дозволила не носити гімназійну форму учням, батьки яких не мали змоги придбати її у зв’язку з високою ціною.

Для навчання учень мав бути здоровим, інакше навчання відходило на другий план. Загалом стан здоров’я гімназистів був задовільний, адже все-таки це були молоді хлопці. Оскільки про здоров’я треба дбати завжди, тому теж існували певні правила та вживавали ряд заходів для фізичної підтримки школярів. Передовсім багато уваги приділяли профілактиці. Серед учнів навіть розповсюд­жувалася брошурка «Здоров’я». У ній було виписано найважливіші правила гігієни. Зимою, при температурі, нижчій за -15o С, учні мали право не йти до школи.

В гімназії турбувалися й про літнє оздоровлення своїх учнів. Діти від 9 до 14 років могли відпочити в літніх таборах у Карпатах. Як правило, організовували два тритижневі заїзди у Гуті Коростівській для хлопців, які мали добрі оцінки з успішності й поведінки, задовільний стан здоров’я та могли сплатити 20 флоринів. За наявності свідоцтва про бідність, путівка могла бути безкоштовною. Замож­ніші сім’ї вивозили своїх дітей до санаторіїв чи до родини в села. Часто дирекція просила заможних батьків брати до себе бідніших однокласників. Іноді батьки писали заяви з проханням дострокового закінчення дітьми школи з приводу виїзду на лікування до Трускавця. Але в таких випадках до заяви мусили дода­вати рекомендацію лікаря.

Були й епідемії. Причиною однієї з них була віспа. Тут особливі приписи були для батьків, які не завжди вживали охоронних засобів проти віспи й узагалі іноді ігнорували потребу ревакцинації, задовільняючись одноразовим щепленням у дитинстві, яке було дійсним тільки 10 років.

Міністерство освіти і віросповідань зобов’язувало вчителів звертати особливу увагу на відповідність постави й тіла учнів під час письма та малювання. Засте­рігало учителів не перевантажувати учнів домашніми завданнями, особливо такими, які напружують зір, запобігати вживанню учнями дрібного письма. Розпорядження зобов’язувало також забезпечувати відповідне штучне освітлення за першої потреби учнів. Якщо в учнів появлялися початки короткозорості, то учителі мали рекомендувати родичам відповідні поради й досвідченого лікаря. А міністерський наказ 1887 р. взагалі рекомендував вилучати із шкільних бібліотек книжки з дрібним друком літер, бо вони були шкідливими для очей учнів.

Попри всі профілактичні заходи та засоби, траплялися й летальні випадки. З 1877 до 1918 рр. померло 12 учнів.

У гімназії навчалися діти щонайменше чотирьох великих для Львова конфесій. До 70-х років ХІХ ст. найбільшою була римо-католицька громада, друге й третє місце ділили греко-католики та юдеї, найменшою конфесією були євангелісти.

Цікавим є релігійний склад учнів. На початку 1860-х років більшість скла­дали поляки. За ними йшли, відповідно, українці та євреї. З другої половини 1870-х років більше 50 % учнів складають уже євреї. Кількість поляків змен­шується до кількості українців у першій половині 1860-х, а кількість українців скорочується приблизно на 10 %.

Релігія186118771913
к-ть учнів%к-ть учнів%к-ть учнів%
римо-кат.33659,5811823,67922,83
греко-кат.13924,657715,44212,14
юдейська8414,8928757,417650,86
євангеліст.30,53122,44813,87
православ.20,3520,410,3
вірм.-кат.  40,8  

Кожна релігійна громада мала свого офіційного катехита (як правило свяще­ника), який у кожному класі забезпечував дві години на тиждень обов’язкового навчання релігії. Катехити слідкували за релігійним розвитком своїх вихованців. Водночас на них покладали й певну відповідальність за фахову підготовку, щоб були на рівні з викладачами інших дисциплін.

Кожна гімназія мала визначений храм, у якому перед початком шкільного дня читали Службу Божу. Умовно можна стверджувати, що основним гімназійним храмом був Домініканський костел (сьогодні греко-католицький храм Пресвятої Євхаристії), адже при Домініканському монастирі гімназія й «народилася». Згодом часті відправи для учнів та вчителів відбувалися й у костелі Кармелітів Босих (нині греко-католицький храм архистратига Михаїла). Греко-католицькі учні були «приписані» до Успенської церкви, юдеї до Великої міської синагоги Золота Роза, а євангелісти – до своєї церкви на вулиці Зеленій.

На початку навчального року всі учні відвідували обов’язкову врочисту Літургію до Святого Духа й молилися для зіслання Божої допомоги на навчаль­ний рік, а наприкінці навчального року – на врочистій подячній Службі.

Також відбувалися 3 листопада й 14 січня дві Служби Божі до Святого Духа з проханням Божої допомоги на навчання. Пропустити такі обов’язкові Літургії учень міг тільки за умови, що мав спеціальний дозвіл директора після пояснення поважної причини, в іншому разі його не допускали до навчання.

Важливе місце в релігійному вихованні займала сповідь, яка була обов’яз­ковою. Дату повідомляли дирекції майже за місяць до її початку. Упродовж року учні шість разів приступали до сповіді й публічно приймали Святе причастя. Перед великодньою сповіддю католицькі учні, крім юдеїв, проходили великодні реколекції, на час яких учнів звільняли від навчання.

Різдвяні канікули для всієї гімназії призначали на період католицьких різдвяних свят. Для учнів греко-католицького віросповідання було визначено короткі додаткові канікули на час одного та другого Свят-вечорів, Різдва й на Йордан.

Молоді властиво бути в авангарді суспільно-політичного життя. Львів завжди був політично активним. Гімназисти Львова не могли стояти осторонь нових віянь із Заходу. Не цуралися політики й наші учні, хоча політичні рухи дуже контролювалися поліцією й учителями, а за участь у них суворо карали. За участь у політичних заворушеннях 1830 р. з університету та двох гімназій виключили 141 студента. Серед них і 10 студентів-випускників нашої гімназії, які закінчили її в різні роки. Восьмеро із виключених студентів права, теології та філософії в різні роки навчалися в гімназії, але з різних причин не закінчили її, мабуть, перейшли до академічної або гімназій інших міст. Дев’ять виключених учасників повстання ще були учнями гімназії.

Восени 1834 р. у гімназії викрили «студентську спілку» – «Товариство старо­житностей». Підозра впала на деяких учнів гімназії, унаслідок чого, їх було заарештовано. Зокрема серед затриманих були Кароль Шайноха, Франциск Барткевич, Антін Шашкевич. Згідно з повідомленням КШР, «відразу після першого допиту в дирекції поліції їх було відпущено додому, оскільки арешт був необхідний для фіксації важливих для слідства свідчень». Після слідства дирекція поліції не змогла визнати таємної політичної діяльності «Товариства», зауваживши, що учні не знали про порушення заборонених приписів. Проти засудження учнів висловився також директор поліції Львова Леопольд фон Захер-Мазох. Та губер­наторство надало цим обставинам більшого політичного значення й поінформу­вало про них Відень. І тільки після дозволу цісаря ув’язнених учнів виправдали. Вони успішно здали матуру в 1835 та 1836 роках.[34]

Гімназисти брали участь і у революційних подіях 1848-1849 рр. та у польському повстанні 1863 року. Указом 1874 р. гімназійній молоді було заборонено ство­рювати організації з сумнівним напрямком діяльності і брати участь у будь-яких негімназійних зібраннях. Сходини й літературні згромадження учнів можна було проводити тільки з дозволу вчительського колективу та під його строгим контролем.

Неординарна курйозна «подія» трапилася в гімназії в 1879 р. Учень 3 класу Емануель Фельдштайн 20 лютого написав листа до Франца Йосифа І з повідом­ленням про загрозу життю цісаря. Але, зазначав, що жодних подробиць подати не може через пильне за ним стеження, однак просить матеріальної допомоги на дорогу до Відня з метою складання конкретних зізнань.

Зрозуміло, що лист до Відня не дійшов, зате на другий день третьокласник на допиті в дирекції поліції давав покази. Зокрема зізнався, що якось зустрів на валах молодого чорновусого чоловіка, який запропонував йому заробити значну суму грошей, здійснивши замах на цісаря. Фельдштайн стверджував, що через переляк відійшов, так і не відповівши, але за кілька днів знову зустрів свого незнайомця з тим самим запитанням. Щоб не наражати батьків на небезпеку, нікому про той випадок не розповідав, тільки написав листа до цісаря, а незна­йомця з того часу більше не бачив.

У поліції поставилися дуже поважно до повідомлення, але зауважили, що трудно повірити в правдивість зізнань учня. Директор отримав завдання не надавати справі розголосу, а довірливо й спокійно вияснити ще раз в учня всі подробиці та вжити своєї поваги з метою викриття щирої правди. Дирекція також мала подати свою думку щодо поведінки й результатів навчання третьокласника та характеристику, наскільки можна сподіватися від нього відповідного жарту. У відповіді до поліції директор зазначив, що з боку учня такі «фіґлі» можливі, бо він не є поважної поведінки й не завжди виконує належно шкільні завдання. На цьому «бізнес-план юного підприємця» закінчився, хіба що «заробив» удома від батька.[24]

Однак, з цього приводу КШР звернулася до вчителів усіх навчальних закладів, щоб не обмежувалися опікою над учнями тільки під час шкільних лекцій, але щоб присвятили їм свою увагу поза шкільними мурами, пильнували за кожним кроком і поступом молоді. Учителі мали відвідувати гімназистів удома, в їхніх оселях, надаючи своїм відвідуванням характер зичливості й батьківської опіки для моральної допомоги.

В австрійській державі існувала загальна військова повинність. Кому випов­нювалося 20 років, мав іти до війська на 4 роки. Але якщо мав закінчену гімназію, то міг служити тільки як однорічний «охотник».

Зрештою, невдовзі Перша світова війнарозпочалася. Не оминула вона й учнів. Частину випускників, яким на час призову виповнювалося 18 років, влада покликала до війська, дехто зголосився добровольцем. На фронті вони не забували рідної гімназії та своїх учителів. Часто присилали з фронту до них листівки, листи та фотографії. Частина дійшла до нас в збереженому фонді директора Фердинанда Бостеля.

В березні 1917 р. на поштівці для військовополонених написав до Ф.Бостеля випускник 1914 р. Франц Сава, що потрапив у російський полон і по довгих пригодах його відправлено до Криму на будівництво дороги. Проходить тверду школу життя, яка загартовує його для подальшої боротьби. Живе серед татар, навчився їхньої мови, пізнав добре їхні звичаї та життя. Веде щоденник і вивчає науку мови. Посилає директорові та всім учителям вітання…».[17. 148]

Леон Фаль, випускник 1914 р. Був хорун­жим 28 артилерійського полку. Загинув смертю хоробрих на Волині 8.09.1915 р. Посмертно його нагороджено срібною медаллю за відвагу ІІ ступеня.[16. 405]

Ті учні, які продовжували навчання під час війни, під керівництвом учителів проходили військовий вишкіл та допомагали збіркою грошейдля солдатів на фронті, для опіки над інвалідами війни, для голодних дітей, для вбогої шкільної молоді, на «Кухню воєнну».

1917 рік був голодним навіть у Львові. Міська влада частково намагалася рятувати ситуацію через організацію сніданків та обідів для найбіднішої учнів­ської молоді. Згідно з розпорядженням, гімназія отримувала чай, цукор, хліб і варення на 10 сніданків на 60 днів, які щоденно довозили до гімназії. Тими сні­данками опікувалося «Коло матерів», до якого зголосилося 12 осіб. Вони щодня чергували в гімназії з 10 години ранку. Пізніше долучилося ще 9 мам. У травні кількість учнів, які потребували сніданків у гімназії, зросла вже до 33 осіб. З 19 квітня до 27 червня 1917 р. в гімназії видано 1250 сніданків. Продовжували їх видавати й у новому навчальному році вже для 40 учнів.

Незважаючи на війну, останній набір ще до австрійської гімназії таки було здійснено. Протокол учительської пленарної конференції від 3 вересня 1918 р. зафіксував результати попереднього запису на 1918-1919 н. р.: до 1 класу вступили 74 хлопці. Всього було зараховано 329 учнів.

На цій самій конференції вчительський колектив прийняв рішення звернутися до КШР з пропозицією щодо обмеження кількості письмових завдань для учнів у 1918-1919 н. р. через подорожчання паперу до 1000 %. Для незаможних батьків купівля шкільних приладь стала великим тягарем, особливо якщо вони відправ­ляли до школи кількох дітей. У нижчих класах з латинської, грецької, німецької, української та польської мови конференція пропонувала обмежитися одним завданням на місяць, у вищих класах – одне завдання на конференційний період, тобто в цілому 6 на рік. З математики обсяг завдань вирішили не зменшувати.

У гімназії навчалися діти різних соціальних груп і різного матеріального достатку. Разом «гризли граніт науки» сини інженерів, фотографа, військового інтенданта, офіцерів, священиків, жандарма, нотаря, адвокатів, лікарів, банкіра, редактора, машиніста, листоноші, журналіста, друкаря газет, шевця.

Здобували добру гімназійну освіту сини відомих у Галичині та поза її межами людей: цісарського намісника Галичини, співачки Віденської Опери, директорів Львівської торгової академії, Сокальської учительської семінарії, професорів Львівської реальної школи, Львівських академічної та ІІ гімназій, віце-ректора греко-католицької семінарії, поліцай-директора й генерал-майора, директорів олійної та тютюнової фабрик, директора Народного Дому. Багато випускників уже самі прославляли своїх батьків, отримавши високі державні посади у Львові, Відні та інших містах країни після закінчення університетів.

Частина гімназистів після здобуття вищої освіти та наполегливої праці й відданості своїй справі стали відомими людьми не тільки у Львові, Галичині чи державі, а й далеко за їх межами.

Брюкнер Олександр, польський славіст, мовознавець, філолог. Автор ґрун­товних мовознавчих досліджень з історії польської та української мови. Професор Берлінського університету. Навчався в гімназії в 1865-1872 роках.

Вайґель Каспер, учений геодезист, доктор технічних наук, професор. Учень гімназії 1890-1898 рр., ректор Львівської Політехніки (1939-1940).

Головацький Яків, греко-католицький священик. Український поет, історик літератури, перекладач, професор української мови та літератури Львівського університету (1848-1867) і його ректор (1863-1866). Випускник гімназії (1828-1832). У 1849-1855 рр. у гімназії викладав українську мову та літературу за авторським підручником.

Ґолуховський Аґенор Марія Адам, граф. Міністр закордонних справ Австро-Угорщини (1895-1906). Син графа Аґенора Ґолуховського, намісника цісаря в Галичині. У 1866 р. здав у гімназії матуру.

Домс Роберт, син Роберта Домса-старшого, навчався в гімназії в 1а класі в 1868 н. р.

Кабат Мавритій, був учнем гімназії з 1826 по 1830 рр., професор юридич­ного факультету Львівського університету, доктор цивільного права.

Квятковський Сатурнін, дійсний учитель гімназії. Працював у міністерстві освіти та віросповідань. З 1867 по 1874 рр. навчався в нашій гімназії.

Коновалець Михайло. Вчився в нас у 1839-1845 рр. від першого по другий гуманітарний (восьмий) клас. У 1852-1855 рр. – адміністратором парохії в Черепині, 1855-1887 – парох у Зашкові. Дід Євгена Коновальця, полковника Армії УНР. Навчалися у гімназії його діти: Орест (священик), Євген, Володимир (священик).

Коцовський Володимир, філолог, український літературознавець, перекладач, педагог, журналіст. Член НТШ. Учився в гімназії з 1871 по 1878 рр. Доктор філософії Чернівецького університету.

Курилович Юрій Ладислав, професор Львівського, Варшавського та Яґел­лонського університетів, один з найвизначніших мовознавців ХХ століття. Учився в гімназії в 1905-1913 роках.

Лежанський Річард, доктор, суддя Найвищого суду у Варшаві, був учнем гімназії в 1880-1887 рр.

Лончина Василь, священик УГКЦ. Навчався в гімназії з другого по восьмий клас (1900-1907). Священичі свячення отримав з рук Митрополита Андрея Шеп­тицького в 1912 р. Був парохом церкви св. Параскевії П’ятниці та церкви св. Ми­колая у Львові. Заарештований 22.10.1945 р. і вивезений на примусові роботи на Донбас, де й загинув. 10.05.1999 р. реабілітований посмертно.

Смаль-Стоцький Стефан, український учений-філолог, політичний і гро­мадський діяч, педагог. Дійсний член НТШ. Голова Бойової управи УСС. Діяч СВУ. Доктор слов’янської філології Віденського університету, професор Черні­вецького університету, декан Українського вільного університету в Празі. Посол до Віденського парламенту. Уклав першу шкільну граматику української мови. У гімназії вчився в 1876 (6 клас)-1878 (8 клас) роках.

Смолька Франциск, політик, адвокат, політичний діяч. У 1825 р. закінчив гімназію. У 1848 р. брав активну участь у революційних подіях у Відні. 1881-1893 – президент Державної ради (нижньої палати австрійського парламенту).

Стика Ян, учень гімназії 1871-1877 рр. Художник, учень Матейка. Навчався у Віденській і Краківській Академіях мистецтв. Основна тематика великих полотен – релігійні та історичні сюжети.

Шайноха де Втелленський Кароль, навчався в гімназії в 1830-1835 рр. Польський історик, письменник, драматург і публіцист, іменем якого гімназію було названо в часи польського періоду.

Шашкевич Володимир, український письменник, перекладач, публіцист, громадсько-культурний діяч. Навчався у Львівському та Віденському універси­тетах на юридичному факультеті. Діяч раннього народовецького руху. Навчався в гімназії в 1854-1958 роках.

Шашкевич Маркіян, священик, видатний український письменник і громадсько-культурний діяч, засновник «Руської Трійці», творець словника й граматики живої української мови. Співавтор і видавець альманаху «Русалка Дністровая». Навчався в гімназії два роки (1824, 1 грам.-1825 2 грам. класи).

Шептицький Георгій (Юрій),граф, брат Митрополита Андрея. Навчався в гімназії як «приватист» з другого по п’ятий клас (1874-1876).

Шептицький Іван, граф, аристократ з українського шляхетського роду Шеп­тицьких. Громадсько-політичний діяч, посол до Галицького сейму. Батько Мит­рополита Андрея Шептицького. Навчався в гімназії з другого по третій клас (1849-1850).

Шептицький Петро,граф, батько І.Шептицького, дід Митрополита Андрея. Навчався в гімназії в 1822-1824 рр.

Вчилися 36 Раппапортів.

Хоча гімназія була винятково хлопчачою, але не обійшлося й без дівчат. В учнівських каталогах знаходимо тринадцять учениць-екстерністок, чи «прива­тисток». Вони складали в нашій гімназії з різних причин матуру.

За сто років (1818-1918) у гімназії здійснено 95 випусків. Навчалося 15 914 учнів. Прізвища та імена всіх учнів подані в окремому розділі за алфавітним порядком. Також вказано місце народження та роки і класи навчання в гімназії.  Із зафіксованих у списках осіб (не вдалося визначити місце народження 5818 учнів) львів’ян було 6170, що складає 38,77 %. Уродженців  Відня було 256, Бродів – 220, з Чернівців було 143 юнаки, з Тернополя – 125, зі Стрия – 124, із Жовкви – 117, зі Станіслава – 112. Усього зафіксовано 2558 населених пунктів, з яких учні приїхали на навчання до Львова.

В архівах збережено імена й рід занять їхніх батьків, адреси проживання, результати навчання.

На основі різноманітної джерельної бази складено точні списки випускників гімназії. Не всім учням вдавалося отримати таке бажане свідоцтво про закінчення навчального закладу. Деякі випускники навчалися в нас тільки останній рік, а деякі складали тільки матуру й отримували свідоцтво цісарсько-королівської ІІ Львівської гімназії.

ОСВІТНІЙ ПРОЦЕС

Почалося навчання в 1818 р. набором учнів до 1-го й 2-го граматичних класів. З наступного навчального року набрано вдруге 1-й граматичний клас. У 1820 р. втретє здійснено набір до 1-го граматичного класу, отже стає їх вже чотири, і набрано новий 1-й гуманістичний клас, з другого семестру приходить ще 15 учнів і відкривається 2-й гуманістичний (випускний) клас. З цього року гімназія стає повноцінною за кількістю класів.

Структура навчальногороку не була завжди внормованою. В основному навчальний рік розпочинався традиційно 1 вересня й тривав десять-одинадцять місяців. Часто навчальний рік мав інші дати початку. Наприклад, у 1831 р. новий навчальний рік через епідемію холери розпочався тільки 17 жовтня. Через полі­тичні події новий 1848-1849 н. р. розпочався аж 1 грудня. З 1887 по 1913 роки навчальний рік розпочинався 3 вересня. У 1914 р. не розпочався взагалі. Останній новий навчальний рік австрійського періоду в 1818 р. розпочався знову 3 вересня.

Проте завжди новий навчальний рік розпочинався врочистою Літургієюпере­важно в Домініканському храмі зі звернення до Святого Духа і завер­шувався святковою Службою Божою на знак подяки. Сьогодні в цьому ж храмі – церкві Пресвятої Євхаристії теж щороку 1 вересня і наприкінці травня наші учні є учасниками врочистого подячного молебня.

Після Літургії вчителі проводили з учнями зустріч у класах, оголошували їм шкільні Правила на новий навчальний рік, результати навченості за минулий навчальний рік, розклад занять, інформацію про підручники тощо, після чого їх відпускали додому.

О 10 годині ранку розпочиналася пленарна вчительська конференція, на якій директор ознайомлював педагогічний колектив з новими інструктивно-методич­ними документами. Також оголошував про результати навченості за минулий навчальний рік. Директор детально аналізував стан ведення викла­дачами класних і головних каталогів. Обов’язково робив фінансовий звіт за проведені влітку господарсько-ремонтні роботи в гімназії. Оголошував результати попереднього зарахування учнів до класів, розклад предметів. Директор виголошував ряд вка­зівок щодо початку нового шкільного року, повідомляв про стан підручни­кового фонду. На завершення конференція затверджувала завдання на новий навчальний рік. Після закінчення пленарного вчительського засідання секретар конференції оформляв протокол, який підписували всі присутні.

Уроки розпочиналися наступного дня о 8 годині ранку.

Закінчувався навчальний рік в основному в середині липня. Згодом кінець навчального року офіційно продовжили до кінця липня. Різні обставини іноді змушували порушувати міністерську інструкцію. Так у 1888 р. через незвичайну літню спеку другий семестр закінчився 10 липня. У 1907 р. навчальний рік закін­чився на два тижні швидше, у зв’язку з початком реконструкції шкільного будинку. У 1918 навчальний рік закінчився 15 червня через військові події.

Навчальний рік було поділено на два семестри,що закінчувалися іспитами.

Наприкінці грудня перед першими іспитами розпочиналися такі очікувані зимові канікули, їх ще називали різдвяними, і тривали вони з 22 по 27 грудня для римо-католицьких учнів і від 5 по 10 січня для греко-католицьких учнів.

Обов’язковими були й Великодні канікули. Вони тривали від середи Страсного тижня й до середи напередодні Провідної неділі як для греко-, так і римо-католицьких учнів. У Страсний тиждень проводилися обов’язкові релігійні нав­чання й підготовка до великодньої сповіді. Далі відбувалася великодня сповідь і Святе причастя.

Заняття відбувалися впродовж шести днів (з понеділка по суботу). Учні перших двох граматичних класів мали по п’ять уроків з 8:00 до 13:00. Учні наступних класів мали по чотири уроки від 8:00 до 12:00 і по два уроки від 14:00 по 16:00. Заняття проводилися в основному німецькою мовою.

Спочатку за класом було закріплено одного викладача, який вів з учнями заняття з усіх предметів, крім релігії. Вивчали релігію, латинську і грецьку (з третього граматичного класу) мови та літератури, німецьку, українську або польську мови й літературу, географію та історію як одну дисципліну, матема­тику і природничу історію, гімнастику, каліграфію та малювання.

У середині ХІХ ст. відбулася реорганізація системи австрійської освіти. Зокрема шестирічні гімназії стали восьмирічними. Крім посади директора вве­дено ще десять штатних посад викладачів і одного катехита (у нашій гімназії постійно працювали три катехити: католицький, греко-католицький і юдейський, четвертий сумісник для учнів євангельської віри). У всіх класах запроваджують господарів, які брали на себе функції нинішніх класних керівників. Усю шкільну документацію було переведено з латинської на німецьку мову.

Новоутворене міністерство освіти і віросповідань запроваджує новий навча­льний план. Він був перехідний, тобто тимчасовий і розрахований тільки на цей навчальний рік: чотири предмети стають обов’язковими для всіх восьми класів: латинська мова, німецька й українська мови та література, релігія. З третього класу вводиться грецька мова і є обов’язковою по восьмий клас. З першого по четвертий класи вивчають арифметику й геометрію. У п’ятому і сьомому класах уже читають математику і геометрію, у шостому – алгебру та геометрію. У восьмому класі замість математики вводиться фізика. З першого по сьомий класи вивчається історія та географія (у першому семестрі першого класу тільки географія), у восьмому класі – світова історія. У першому, другому та сьомому класах викладають природничу історію. Вводяться вільні, тобто факультативні заняття з французької, італійської та польської мов і каліграфії. Тижневе наван­таження кожного класу становить 22 години. Через рік на п’ять годин збіль­шувалося тижневе навантаження в 1-2-х класах і на шість годин у 3-8-х класах та становило, відповідно, 27 та 28 годин на тиждень. За тим навчальним планом гімназії працювали майже двадцять наступних років.

Новий навчальний план міністерство освіти і віросповідань розробило та затвердило в 1870 році. Гімназія все більше стає класичною, у сучасному розумінні – гуманітарною. Адже на 3 години зросла кількість уроків латинської і грецької мови, на 4 – німецької мови. По одній годині в кожному класі збільшилося уроків української та польської мови. На 5 годин збільшилося історії та географії. З 2 до 4 годин збільшилося викладання пропедевтики. Математика практично не змінилася. На тому самому рівні залишилася й релігія.

Наступний навчальний план міністерство запровадило для всіх австрійських гімназій аж у 1909 р. КШР відповідно адаптувала його для галицьких гімназій, а дирекція нашої гімназії ще внесла свої корективи. Новий навчальний план передбачав більше свободи в доборі лектури, особливо в класичних мовах. Більше уваги звертали на збільшення можливостей для самостійної праці учнів у математично-природничих дисциплінах і спробу практично застосувати набуті знання в повсякденному житті. Перед дирекціями гімназій стояло завдання зберегти учням вільний час для вивчення іноземних мов, надобов’язкових пред­метів і фізичної культури.

Бажані доповнення стали можливими внаслідок певних спрощень майже зі всіх предметів. Можливим це стало завдяки усуненню деяких частин навчального матеріалу. Вони були або застарілими в часі, або непридатними з огляду дидактики.

Усі навчальні предмети поділяли на дві умовні групи. До першої групи «А» належали філологічні науки: німецька, латинська, грецька, українська та поль­ська мови. Основним предметом вважалася німецька мова та література, яку вивчали в кожному класі. Другою за значенням дисципліною була латинська мова. У 1 і 2 класах латину вчили 8 годин на тиждень З третього класу латину викладали тільки 6 разів на тиждень. Ще одну класичну мову грецькупочинали вивчати в гімназії тільки з третього класу – 5 годин на тиждень.

Українська мова, або як тоді називалася рутенська, чи руська, була обов’яз­ковою для учнів-українців у нашій гімназії з часу її заснування. З 1892 р. запроваджується нова програма, а разом з нею й новий український правопис. Ініціювало зміни Товариство Шевченка у Львові. Крім мови, було введено історію української літератури, яку професор Яків Головацький викладав за своїми кон­спектами, використовуючи сучасні на той час твори. На уроках розглядали теми з глибоким життєво-філософським змістом, вони були наповнені важли­вими виховними моментами.

Польська мова була обов’язковою для польських учнів. Викладачі польської мови Євген і Ґуґен Лазовські вчили дітей за своїми граматиками.

До другої групи навчальних дисциплін «Б» відносилися: релігія, математика, фізика, географія, історія, природознавство й філософія.

На першому місці завжди була релігія. Уроки релігії у всіх класах для всіх учнів проводили два рази на тиждень. Окремо були заняття для учнів римо-католицького й греко-католицького віросповідання. Нарізно вивчали і юдейську та євангельську релігії.

Наступною дисципліною для учнів 1-4 класів була арифметика та основи геометрії. У третьому класі починали вивчати основи алгебри та оглядової гео­метрії. У 5-7 класах вивчали математику і геометрію. У 7 класі вводили розділи із загальної фізики. Також було введено основи хімії.

З другого класу поступово ввели стародавню історію до римських завоювань. У 3 класі вивчали історію середніх віків та нових часів до Вестфальського миру. У 4 класі – новітню (на той час) історію, у другому семестрі починали вивчати історію Австрії. У 5 класі вивчали географію й культуру Сходу та Греції. У 6 класі – історію Риму. У 7 класі викладали матеріал від засну­вання імперії до закінчення середньовіччя. У 8 класі було виокремлено світову історіюХVІІ- ХVІІІ ст.  та історію австрійської держави і краєзнавство.

Природознавство ввели як окремий предмет тільки в першому класі. Елемен­тарну географіювикладали в 1-3 класах У 4 класі вивчали географію європей­ських країн. З другого семестру вводили географію Австрії. У 5 класі в першому семестрі вивчали географію та культуру Сходу і Греції. З 6 класу географію вивчали в розрізі вивчення історії.

Філософіювводили у 8 класі замість природознавства з 1851-1852 н. р.

Історію краювивчали в гімназії як надобов’язковий предмет. З січня 1872 р. у 3 і 6 класах вчили історичний період до кінця середніх віків, у 4 і 7 класах вивчали нову історію. Навчання відбувалося винятково на підставі записів  історичних дат. Учитель з власного бачення укладав у хронологічному порядку найважли­віші події, які стосувалися безпосередньо історії нашого краю. Беручи до уваги відносини між народностями в Галичині, КШР рекомендувала «не тільки оминати все, що могло впровадити почуття народів у колізію з австрійським урядом, але викладати історію краю так, щоб у додатнім керунку побуджувало й стверджу­вало почуття лояльності й прив’язаності до монархії та Найдостойнішого панів­ного дому».[23]

Для додаткового навчання учні мали можливість вибирати собі додаткові дисципліни, що вивчали факультативно: французьку, італійську, англійську мови та літератури, каліграфію, співи, стенографію, малювання (рисунки), креслення й гімнастику.

Гімнастиці, або фізичному вихованню у гімназії приділяли велику увагу як предмету, необхідному для фізичного розвитку хлопців. Адміністрація постійно нагадувала КШР про відсутність (увага!) придатного для уроків плавання і ковзанярства басейну для тренування цих надзвичайно корисних видів спорту, притому, що в гімназії не було не тільки свого спортивного залу, але й навіть звичайного пристосованого спортивного майданчика. Спортивні ігри проводили на площі перед будинком гімназії з боку костелу Кармелітів Босих, там, де функціонує сьогоднішній сучасний спортивний майданчик, який було капітально відремонтовано у 2016 році. Ще в 1907 р. директор Ф.Бостель намагався облаш­тувати там спортивний майданчик для проведення уроків гімнастики. Але КШР не дала згоди на втілення такого проєкту через те, що ця площа була власністю міста, а не державного земельного фонду.

З 1867 р. для проведення уроків гімнастики КШР орендувала гімнастичний зал Товариства «Сокіл», який винаймав приміщення в Стрілецькому товаристві поблизу на вулиці Курковій (Лисенка). Заняття проводили вчителі «Сокола». Навчання відбувалося для учнів двічі на тиждень по дві години від 16:00 до 18:00. На початку навчального року учні проходили обов’язковий медичний огляд у тому самому спортивному Товаристві. Заняття в залі проводили тільки за умови змінного взуття.

Заняття з гімнастики теж були платними й не були обов’язковими, відповідно, записувалися не всі. Наприклад, у 1873 р. з 419 учнів уроки гімнастики відвіду­вали тільки 117 (27,9 %), у 1877 – 124 (23,5 %). Найбільше записувалися на гімнастику учні перших класів, які охоче ходили на такі заняття. Учителі звітували дирекції, що на уроках поведінка й старанність учнів були відмінними, а рівень умінь дуже високий.

Виконання навчальних програм є важливим складовим компонентом навчання, а якісне їх виконання – запорукою навченості учнів. Учителі мали чітко випи­сані правила дидактичної науки й так само чітко мусили дотримуватися. У 1861 р. міністерство скерувало до гімназій нові дидактичні правила. Учителям нагаду­вали, що кожен урок повинен мати методичну цілісність з ясно вираженою навчальною метою. Наступні дидактичні рекомендації міністерства надійшли до вчителів для обов’язкового виконання в 1888 р. Вони регламентували способи контролю знань учнів. Учителі заводили відповідні каталоги, у які щоденно потрібно було вписувати результати усних і письмових опитувань. Періодично результати опитувань учнів повідомляли родичам. Одночасно звертали увагу вчителів на недопустимість перевантаження учнів. Це питання постійно було під контролем шкільної влади. Міністерські правила застерігали вчителів від домашніх завдань з дуже складними вправами та задачами.

Наприкінці шкільного року учням видавали річні свідоцтва. Крім оцінок з усіх навчальних предметів і висновку про поведінку, в них вписували і кількість пропущених, а отже, й незасвоєних шкільних лекцій.

До реформи знання учнів оцінювализа семибальною шкалою: знаменний, відзначаючий, похвальний, задовільний, достатній, недостатній і цілком недо­статній. Після реформи учнів оцінювали за трьома показниками: успішності з навчальних дисциплін, поведінки й пильності (старанності).

Оцінки з навчальних предметів (успіхи або поступ) визначали загальний рівень знань учня. Вони класифікувалися оцінками: І ступінь з відзнакою, або похвально успішний (дуже добре), І ступінь, або успішний (добре), ІІ ступінь, або назагал успішний (достатньо), ІІІ ступінь, або неуспішний (відповідно), поправка (невід­повідно) з 1 предмета або призначення до іспиту додаткового, іспит доповню­вальний. Висновок про загальний поступ записували словами: «до наступного класу приготований (обдарований)».

Поведінку класифікували оцінками: «похвальні», «добрі», «досить добрі», «доганні», «лихі».

Учителю належало під час оцінювання поступу учнів не шкодувати добрих оцінок, а в разі вагання між двома оцінками, віддати першість найкращій. На підставі успішного свідоцтва педагогічна конференція приймала рішення про нагородження учнів і звільнення їх від шкільної оплати.

Через недостатнє знання німецької мови вступників до першого  класу для складання вступних іспитів у 1876 р. міністерство освіти і віросповідань дозво­лило відкрити в гімназії підготовчий клас.Спочатку він не був складовою частиною гімназії, та в 1906 р. його інтегрували в структуру гімназії. У цьому самому році міністерство дозволило ще відкрити при ІІ гімназії два курси польської мови для учнів, які не володіли нею. Підготовчий клас для охочих навчатися в гімназії проіснував аж до його закриття в 1912 році.

За статистичними даними щороку з гімназії через неуспішність у середньому відраховували 30-50 гімназистів (8-13 %). Часто такі відраховані учні записува­лися для продовження навчання до інших гімназій.

При переході учня до іншої гімназії у свідоцтві директор робив спеціальний запис, що учня можна без перешкод приймати, а в разі звільнення від шкільної оплати, видавав і відповідне посвідчення.

Відвідування занять було під строгим контролем. За пропуски занятьбез поважних причин учнів виключали з гімназії.

З 1840 р. вже офіційно практикуєть залучення гімназистів старших класів до невеликих самостійних стилістичних пошуків. Учні мали можливість після певного вивчення якоїсь відповідної класичної хрестоматійної теми робити свої перші наукові розвідки, з найкращими доповідями й повідомленнями перед учительським та учнівськими колективами.

Учителі та відповідно підготовані учні в читальному залі бібліотеки прово­дили лекції з подальшою дискусією, що поступово в 1907 р. переросли в перші наукові гуртки(літературно-історичний, природничо-історичний, класичної філо­логії, математично-природничий). Робота в цих гуртках була дуже жвавою. Вона все більше й більше приживалася в гімназії, мала прогресивне значення й спону­кала учнів до інтелектуального змагання між собою. У 1913 р. існувало вже п’ять доволі активних учнівських товариств, що пізніше стали відділеннями читального залу.

Крім природничих гуртків, ще працював гурток співу, мистецько-театральний, літературний німецький, літературний польський, математично-фізичний, філо­логічний, історичний, етичний та спортивний гуртки.

Широко практикувалися в гімназії екскурсіїза межі міста. На цих виїздах учні бавилася в різні ігри. Найпопулярнішими були футбол, фехтування, метання, лапта, маршові вправи.

У 1911 р. учні почали активно зголошуватися до стрілецького гуртка. Практична частина занять відбувалася на стрільбищі товариства «Сокіл». Гурток у гімназії успішно розвивався й мав добрі результати. Гімназисти навіть здобули право на участь у стрілецьких змаганнях у Відні, що відбувалися за два місяці до початку Першої світової війни.

Добре був розвинений у гімназії пластунський рух.У 1913 р. значна частина наших учнів записалася до «Скаутів», а один з учасників навіть побував на міжнародному з’їзді пластунів у Бірмінґемі.

Невід’ємною частиною освітнього процесу була система виховання, яка базувалася на монарших традиціях Габсбурзького двору. Будучи а своєю суттю монолітною, вона допускала, навіть підтримувала національне виховання народів, що населяли імперію. Українці, поляки, євреї свідомо, сміливо й успішно підтримували в гімназії свої національні традиції.

Одним з головних напрямків у цій системі було релігійне виховання, метою якого ставили завдання виробити моральний і сильний характер, пробудити релігійні почуття й повагу до релігії батьків та історії свого народу, до династії влади в краю. Відповідно, учні мали добре знати народний гімн Австрії, щоб під час святкових Літургій чи інших офіційних врочистостей могли добре його співати.

Наступним напрямком у системі виховання було обов’язкове вшанування іменин та уродин цісаря. Історію Габсбурзького двору вивчали на уроках, і врочисті святкування практично закріплювали набуті під час навчання знання. З 1856 р. 18 серпня (уродини) та 4 жовтня (іменини) Франца Йосифа, 19 листопада (іменини) Елізабет (Сісі) та 2 грудня (день вступу на престол Франца Йосифа) у Львові, як і по всій Австрійській імперії, проводилося святкове богослужіння для всіх учнів і вчительських колективів.

Особливо врочисто святкували день 60-річного ювілею правління Його Величності кайзера Франца Йосифа І. До святкування професор А.Подвишинський спеціально написав ювілейну оду латинською мовою «Ad Caesarem». Її було перекладено німецькою «An den Kaiser», польською «Najjaśniejszemu Panu» та українською мовами «Володареві». Учитель З.Бромберґ написав ще свій вірш «Na warcie» про один із епізодів з юнацького віку Франца Йосифа. Усі чотири поезії було видано окремою книжечкою з портретом Франца Йосифа «На пам’ятку цісарського ювілейного торжества, що відбулося 2 грудня 1908 в ц. к. ІІ гімназії у Львові».[33]

З 1898 р. відбувалися скорботні молебні в Домініканському костелі та костелі Кармелітів Босих за участі вчителів і гімназистів на вшанування пам’яті трагічно загиблої Сісі. З 1900 р. такі траурні церемонії проводилися кожного 9 або 10 вересня.

Патріотичне вихованняв гімназіях організовувала й активно підтримувала держава. Врочисто відзначали на державному рівні двохсотлітній ювілей зняття облоги турками Відня 12.09.1883 р. Цей день по всій імперії був вільним від уроків, але у всіх навчальних закладах проводили врочистості, присвячені пам’яті великої перемоги й звільненню столиці монархії. Зранку для шкільної молоді відбува­лися святкові Літургії, після яких учні поверталися до гімназії й розпочинали врочистості з виконання народного державного гімну, директор і викладачі виступали з промовами про значення такого ювілею для Австро-Угорської держави взагалі й кожної землі зокрема. Закінчувалися святкування учнівськими декламаціями й музичним супроводом.

З 1888 р. у гімназії склалася традиція щорічно влаштовувати святкування на честь відомих літераторів. Так у 1899 р. учні поставили костюмовану виставу Адама Міцкевича «Пан Тадеуш», в 1909 р. врочисто відзначили 150-річчя з дня народження Фрідріха Шиллера, наступного року учні старших класів органі­зували святкування на честь Фридерика Шопена, а ще через рік вшанували 100-річчя від дня народження українського національного поета Маркіяна Шашке­вича, колишнього учня гімназії.

Ще одне свято відзначали 4 квітня – день святого Казимира, покровителя нашої гімназії. Уроків у цей день не проводили.

Для якісного забезпечення освітнього процесу необхідна відповідна матері­ально-технічна база. Адміністрація гімназії всілякими шляхами старалася не тільки створювати й утримувати навчальні кабінети, але й постійно їх наповню­вати необхідними навчальними приладами, макетами, картами, додат­ковою літе­ратурою. Фізичний кабінетнараховував 76 приладів.

Для забезпечення навчальних кабінетів використовували спеціально передбачені бюджетні кошти, відрахування з вступних внесків і плати за навчання, спеці­альні батьківські доплати на засоби навчання та приватні пожертви. Іноді наочні засоби навчання надходили у вигляді подарунків.

Адміністрація гімназії слідкувала за забезпеченням учнів підручниками. Наприкінці кожного навчального року в приміщенні гімназії на дошці оголошень вивішували повний список підручників з метою ознайомлення й придбання для наступного навчального року. В основному учні підручники купували в книгарнях. Убогі учні користувалися гімназійним бібліотечним фондом, список наявних підручників подавали також у щорічниках.

Навчання в гімназії було платним. Плата за навчання спочатку становила 6 флоринів щорічно. З часом вона зростала і у 1896 р. уже становила 20 флоринів за семестр. Пізніше шкільна плата становила за кожне півріччя 40 корон. Для учнів підготовчих класів така плата становила 10 корон і 3 корони додатково на навчальне приладдя.

При вступі учнів до гімназії треба було сплатити 2 корони на навчальне приладдя для фізики, історії, географії, математики, природознавства тощо. Новоприбулі учні сплачували вступний внесок у розмірі 4 корони 20 гелерів і додатково 4 корони до навчального фонду. Так само сплачували учні при повторному зарахуванні. З початком другого півріччя кожен учень був зобов’я­заний сплатити одну корону на шкільні приладдя й для шкільних забав, які починалися в травні. Від такої плати найбідніших учнів звільняли. Додатково доводилося доплачувати за вивчення каліграфії, французької та італійської мов, співів і рисунку, тобто за вивчення факультативів. Від 1857 р. уряд сам почав оплачувати таких учителів.

Було кілька категорій дітей, які мали право не платити за навчання. Насам­перед це були відмінники навчання й малозабезпечені, які мали довести своє вбоге матеріальне становище спеціальним свідоцтвом про вбогість. Крім свідоцтва, такі учні повинні були обов’язково мати за останніх півроку з поведінки щонай­менше оцінку «хвалебно», а з навчання – щонайменше «задо­вільно». Систему звільнення від оплати було побудовано так, що іноді не платили за навчання більше як 50 відсотків учнів. У підготовчому класі за навчання платили всі.

Двічі на рік гімназія піддавалася обов’язковому й досить ретельному контролю. Як правило, візит гімназійного інспектора розпочинався в грудні й тривав до кінця місяця або міг охопити  й початок січня, зрозуміло, що з перервою на різдвяні канікули. У другому семестрі інспектування відбувалося у квітні-травні. Результати кожного інспектування гімназії обговорювали на педагогічній кон­ференціїта ретельно оформляли детальним протоколом. Було оцінено роботу кожного вчителя. У грудні 1851 р. державний гімназійний інспектор Євсебій Чер­кавський контролював гімназію цілий місяць. Після точного й глибокого вивчення роботи всього колективу на заключній педагогічній конференції інспектор кон­статував, що гімназію організовано точно за вимогами нового проєкту й вона відповідає зразковим релігійним вихованням школярів і задо­вільною науковою роботою зразковій установі.

6 жовтня 1887 р. гімназії випала честь приймати міністра освіти і віроспо­відання Пауля фон Ґауча. Він був присутнім на уроках у деяких класах, поціка­вився всіма навчальними посібниками й висловив директорові своє задо­волення перебігом навчального процесу.[8]

У травні 1914 р. Крайова Шкільна Рада знову висловила своє задоволення розвитком гімназії як у навчальному, так і у виховному напрямку. Директор Фердинанд Бостель отримав визнання КШР за зразкове керівництво закладом з адміністративного, педагогічного й навчального боку, особливо за старання в піднесенні доброчинності для гімназійної молоді.[29]

Війнана рік перервала добру австрійську гімназійну науку. Значну частину середніх навчальних закладів у Галичині було закрито. Як уже відомо з розділу «Історія будівлі», було закрито й нашу гімназію через розквартирування в ній російських військ.

Новий 1915-1916 н. р. розпочався 18 серпня святковим Богослужінням о 8 годині ранку в сусідньому храмі Кармелітів Босих. Для надолуження пропущеного навчального року міністерство освіти і віросповідань видало розпорядження про організацію так званих комбінованих класів у школах, де не було навчання в попередньому навчальному році. У переліку була й наша гімназія. КШР зобов’я­зала директорів організувати навчальний рік з поновлення втраченого навчання так, щоб у всіх класах матеріал двох шкільних років пройти впродовж одного року за допомогою певних його обмежень і скорочень.

Учні, які в 1914-1915 н. р. зуміли закінчити навчальний рік у незакритих державних навчальних закладах чи приватно, навіть поза межами краю, могли бути прийняті до наступного класу. Учні, які не пішли до восьмого класу в 1915-1916 н. р. через призов до війська мали право за рік на підставі свідоцтва за 1914-1915 н. р. продовжити навчання у випускному класі, тобто повернутися до своїх попередніх класів.

В учнів, які через російську окупацію не змогли нормально закінчити навчання, а особливо в тих, що служили у війську, був ряд пільг. Після повер­нення з військової служби, вони мали право вступати впродовж шкільного року до свого класу, тобто до якого ходили б за нормального навчання в 1916-1917  н.  р., якби їх не призвали до війська.

На початку червня 1916 р. загострилися події на Східному фронті, російські війська розпочали широкомасштабний наступ. 19 червня КШР телеграмою з Бялої (переїхала зі Львова на початку війни) наказала негайно закінчити нав­чальний рік, провести іспити зрілості й роздати інші всі свідоцтва.

Відновилося навчання восени 1916 р. та вже 22 листопада КШР телеграфом передала до всіх шкіл розпорядження про припинення навчання у зв’язку зі смертю цісаря. Було оголошено шестимісячну жалобу. Цю телеграму вся гімназія сприйняла з почуттям втрати, навіть з певним мовчазним запитанням: «А як буде далі?» Але життя  продовжувалося: 25 листопада 1916 р. відновився освітній процес і з невеликими, але частими перервами, тривав аж до розпаду Австро-Угорської імперії восени 1918 року.

ІСПИТИ

Усяке навчання закінчується іспитами, які визначають остаточний результат навченості учнів. Іспити були надзвичайно важливою частиною гімназійного життя. Їм приділялася особлива увага. Іспити – це результат навчання за місяць, семестр, рік… Іспитів було багато. Гімназисти, складали їх, як мінімум шість разів за навчальний рік. Вони були в письмовій та усній формах, тривали іноді по 10-11 годин. До таких випробувань старанно готувалися, але не всі могли їх скласти. Іспити проводили завжди до обіду, а по обіді в кожному класі учні мали право на перездачу. Деякі учні могли й не подолати такого рубежу та зали­шитися на повторний рік навчання. Адже знання високо цінувалися, і гімназист мусив володіти відповідним багажем знань з усіх дисциплін. Інакше він не міг називатися випускником гімназії.

Для зарахування до гімназії необхідно було скласти вступні іспити. До них треба було старанно готуватися, так як знань за курс основної школи не вистачало. На вступ до першого класу могли подавати документи учні з добрим знанням німецької мови, якою треба було писати обов’язковий вступний диктант та вступну арифметику. У 1852 р. для охочих вступити до гімназії, але недостатньо підготовлених учнів розпорядженням директора гімназії було створено навіть підготовчі групи, а згодом цілі великі підготовчі класи. На вступні іспити виносилося чотири дисципліни: німецька мова, українська або польська мова, арифметика (усі письмово та усно) і релігія. Учнів, які вирішили повторно вступати до першого класу або успішно закінчили підготовчий клас, від вступних іспитів звільняли.

За результатами іспитів виставлялися такі оцінки, як «задовільно», «слабо достатньо», «достатньо», «добре», «дуже добре», «відмінно», які заносили до протоколу. Навпроти прізвища записували рішення – прийнятий чи відхилений. Протокол підписував директор і всі вчителі-екзаменатори.

Не всі вступники могли пройти такий випробувальний рубіж. Наприклад, у 1876 р. зі 169 осіб, що зареєструвалися для вступу до першого класу та складали іспит, пройшло лише 116. У липні 1904 р. з 71 поданої заяви двадцять вступників не прийняли.

До 2-8 класів теж треба було складати вступні іспити. Тільки вони відбува­лися в інший спосіб.

Під час навчання відбувалися так звані орієнтаційні, або докласифікаційні недиференційовані іспити. Вони були поширеними  в нижчих класах і не були обов’язковими. Такі іспити призначалися для повторення й поглиблення вивче­ного матеріалу з обов’язкових предметів. Відповіді учнів допомагали вчителеві зробити якнайкращий висновок про їхній успіх, зрозуміти певні прогалини в знаннях гімназистів.

Наступними були проміжні іспити, або періодичні класифікації, які потрібно було складати чотири рази на рік. Вони чимось подібні до нинішніх тематичних атестацій. Кожен учень повинен був отримати відповідну оцінку за кожний розділ вивченого матеріалу. Оцінювання здійснювалося під час звичайних уроків та складалося з кількох етапів: а) результатів проміжних іспитів; б) результатів письмових робіт; в) результатів орієнтаційних іспитів. Підсумкові оцінки можна було виставляти не за допомогою механічного обчислення на підставі окремих конкретних оцінок, а тільки на засаді їх сумлінного зваження, кількості, роду й наступності.

Наприкінці кожного семестру учні складали офіційні відкриті семестрові іспити. Як правило, вони тривали від 6 до 8 днів.

Крім обов’язкових іспитів із загальноосвітніх предметів, обов’язковим був і семестровий іспит з релігії.

Після невдалого складання іспиту з одного предмета учні з дозволу учи­тельської конференції мали право на його повторну перездачу. Це був так званий поправний іспит, і було дозволено його тому учневі, який у першому півріччі показав з цього предмета успіх принаймні достатній, і давав безсум­нівну надію, що впродовж канікул зможе вирівняти прогалини. Такий іспит відбувався в присутності директора або другого вчителя. Оцінку вписували тільки до головного каталогу з додатком «при іспиті поправному».

Якщо після такого випробування однаково залишалася оцінка «незадовільно», то в перші шість тижнів учні могли скласти повторний іспит з цього предмета. У разі нескладання повторного іспиту вчителі могли дозволити цим учням ще раз скласти його під час перевідних іспитів до наступного класу, якщо учень зі всіх інших предметів мав добрі успіхи. Це був так званий доповнювальний іспит.

На всіх іспитах головував директор гімназії, тільки в особливих випадках, як виняток, головою комісії директор призначав свого заступника. Одночасно приймати іспит у кількох учнів кількома вчителями з кількох предметів в одному класі було заборонено.

Наприкінці другого півріччя перед останнім виставленням річних оцінок під керівництвом директора відбувалася вчительська конференція з питань класифі­кації, тобто учні отримували загальну оцінку за успіхи пройденого навчального курсу. Обговорювали рівень знань кожного учня. Максимально можна було отримати перший ступінь з відзнакою, далі йшли перший ступінь, другий ступінь і третій ступінь.

Якщо характеристика вчителем рівня знань учня була не надто твердою (непереконливою, хиткою), то такого учня скеровували до іспиту промоційного (рекламного). Таке випробування відбувалося в присутності директора, в окремих випадках у присутності вчителя того самого чи подібного предмета. Письмовий промоційний іспит не допускався.

Якщо учень у нижчій гімназії з одного тільки предмета отримав оцінку «недостатньо», то можна було його визнати «на загал» приготованим до наступ­ного класу. Якщо ж з інших предметів, теми з яких повністю  чи частково було вичитано впродовж року, – то такий учень мав право на іспит поправний. У вищій гімназії таке правило діяло для кожного навчального предмета.

Були ще іспити приватні. Вони були платними. Їх складали учні, так звані «приватисти», які через різні обставини навчалися приватно. Як правило, це були учні з титулованих заможних родин. До другої категорії «приватистів» належали учні, які у зв’язку з хворобою не могли відвідувати гімназію. До третьої групи належали учні, які через виключення з гімназії здобували знання з приватними вчителями. До четвертої категорії «приватистів» відносилися дівчата. Вони складали іспити як випускні за різні класи навчання, так і матуру.

На іспитах учителі зважали на розумові здібності учнів, розуміли, що краще ставити перед екзаменованими посильні завдання, ніж приділяти згодом надмірну допомогу. Найголовніше побачити не тільки те, які учень має знання з того чи іншого предмета, а те, як він їх використовує у своїх судженнях і висновках. Урешті, іспит треба було провадити так, щоб він, особливо у вищих класах, набирав швидше форми вільної розмови (колоквіуму) між учителем і учнем без втрат, однак, для належної самооцінки.

Що стосувалося змісту іспиту, то в нижчих класах можна було вимагати лише навчальний матеріал, що включений до шкільних підручників, якими учні послуговувалися на уроках. Учителі мали завжди мотивувати учнів до вивчення навчального матеріалу поясненнями того, як той чи інший матеріал їм стане в пригоді, де вони його обов’язково застосують.

За результатами річних іспитів теж обов’язково проводили вчительські конференції. Звіт учительської конференції щоразу подавали до Крайової шкільної ради. До нього додавали список відмінників із пропозиціями нагородити преміями. Другий список містив прізвища учнів, які отримали результат класи­фікації третього ступеня з пропозиціями виключити їх з гімназії. КШР після розгляду звіту приймала рішення про відповідні винагороди найуспішнішим учням і рішення залишити на повторний курс невстигаючих учнів. Своє рішення КШР надсилала до гімназії, а директор уже оголошував його всьому гімназій­ному колективу перед врочистим врученням премій.

Ще можна було отримати звільнення від іспиту з грецької мови, але тільки за умови, що звільнений учень не буде продовжувати навчання в старших класах. Практично цим правом користувалися приватні учні, які не ставили перед собою завдання навчатися далі в університеті.

Після кожного семестру учням виписували шкільне свідоцтво з оцінками з усіх навчальних предметів і поведінки. Оцінки були багаторівневі й їх запису­вали словами. З навчальних предметів: «відзначаючи», «відмінно», «похвально», «задовільно», «достатньо», «недостатньо», «дуже недостатньо». З поведінки: «зразково», «похвально», «відповідно», «менш відповідно», «невідповідно». Уписували також кількість відвіданих і пропущених учнем уроків. Свідоцтво підписували вчителі й директор, обов’язково скріплювали його печаткою. Старшим учням такий документ видавали на руки для вручення батькам. Свідоцтва молодших учнів канцелярія гімназії відсилала батькам поштою. Гімназійне свідоцтво було обов’язковим документом при переведенні учня до наступного класу чи переходу до іншого навчального закладу.

За умови успішного складання іспитів учні могли отримувати певні пільги. Наприклад, відвідування виставок: учні, яким важко купити квитки за повну вартість, під час канікул могли отримати знижки на підставі свідоцтва з добрими оцінками з останніх іспитів.

Випускні іспити, або матура. Саме вони були завершальним етапом навчання. Саме вони навіювали жах на гімназистів, і саме вони давали можливість гімна­зистам полегшено зітхнути після успішного їх складання. Випускні іспити скла­дали після завершення повного курсу навчання. Їх проводили як у письмовій формі, так і в усній.

Дати проведення усних і письмових випускних іспитів у гімназіях Галичини завжди було призначено на чітко визначені дні, про що КШР офіційно оголо­шувала в пресі. Письмові іспити в основному відбувалися в середині травня, а усні – у червні.

Випускні іспити до 1849 р. складали з усіх обов’язкових навчальних пред­метів: релігії, латинської та грецької мови, німецької, української чи польської мови, історії і географії, математики, природничих наук і філософії. Після шкільної реформи їх так само проводили з усіх обов’язкових навчальних предметів, але можна було не складати загальної історії та фізики. Можливо, це пом’якшення було для тих випускників, які вступали на гуманітарні факультети університету.

Випускні іспити мали величезне значення, адже вони підсумовували всі роки навчання в гімназії й відкривали дорогу до університету. Тому їх за будь-яких обставин старалися складати. Навіть страшна щоденно прогресуюча епідемія холери в червні 1855 р. не зупинила встановленої процедури здачі матури. Усі 15 допущених випускників з’явилися на іспит, хоча міністерським наказом усіх учнів гімназії 3 липня було відпущено на канікули без складання семестрових іспитів. І тільки після здачі матури 15 липня завершився навчальний рік.

Теми випускних іспитів і завдання до них укладали викладачі гімназії. Кілька варіантів таких тем за два місяці до іспиту дирекція гімназії надсилала до КШР на затвердження. Остання вибирала одну з них на власний розсуд і повертала до гімназії в номерному скріпленому гербовими сургучевими печатками конверті з написом «Теми до матури ц. к. ІІ гімназії» з підписом крайового інспектора. Адміністрація слідкувала, щоб не відбулося витоку інформації про теми до офіційного відкриття конвертів. Перед початком іспиту учнів попереджали, що за будь-яку недозволену допомогу екзаменаційну роботу може бути анульовано, навіть із подальшою забороною перездачі.

Випускні іспити обов’язково відбувалися під керівництвом або крайового гімназійного інспектора, або котрогось із університетських професорів.

На кожного учня було оформлено спеціальний протокол, що містив коротку словесну оцінку учня з усіх предметів, які вивчалися в гімназії. Наприкінці протоколу записували загальний висновок, який підтверджував підписом голова екзаменаційної комісії. Підписані директором та всіма викладачами протоколи зшивали, прошнуровували й скріплювали сургучевою печаткою. Було зазначено дату й місце проведення іспитів.

Наступного дня після завершення іспитів відбувалися завершальні, або заключні, педагогічні конференції, господарі класів заповнювали Головні каталоги й випи­сували випускні свідоцтва зрілості (атестати). Результати матури обов’язково було опубліковано як такі, що чітко й правдиво показували зрілість учнів.

Не всім випускникам таланило скласти матуру за першим разом і отримати визнання для подальшого навчання в університеті. З усіх випускників тільки до 50 % осіб могли бути визнаними, але неготовими. Наприклад, у 1852 р. з 38 випускників, які складали письмову матуру, до усної комісія допустила тільки 18, з них 12 було визнано готовими до відвідування університету, а 6 відхилено через неготовність.

Коли випускникові не вдавалося скласти матуру за першим разом, то була можливість, як і при семестрових, піти ще на поправні іспити зрілості за рік у березні. У разі невдалого складання випускник мав ще третій термін повторних іспитів наприкінці серпня, у вересні або жовтні, але тільки з одного предмета. Якщо й цього разу не вдалося отримати атестат зрілості, то в травні наступного року проводили ще одні іспити – доповнювальні.

У нашій гімназії часто складали письмові і усні випускні іспити учні з інших гімназій. Перед Великоднем 1851 р. письмові й усні іспити в ІІ гімназії складали 44 учні з Кракова, Перемишля та 4 учні з Тарновської вищої гімназії. З них успішно склали іспити тільки 29 учнів. (Навіть у грудні 2010 р. (письмовий) і в січні 2012 р. (усний) іспит на німецькомовний диплом ІІ ступеня в нас складали учні Львівської № 28 й Дрогобицької № 2 спеціалізованих шкіл).

Практично після випускних іспитів закінчувався навчальний рік видачею атестатів зрілості, які, як і тепер, видавали в нас врочисто.

Перша світова війнавнесла свої корективи в проведення іспитів.

Міністерське розпорядження дозволило в 1914 році достроково складати поправні іспити тим учням, які перебували в приписному віці або очікували призову до військової служби чи добровільно до неї зголосилися. Це розпоряд­ження стосувалося й випускників, які не склали останнього іспиту на атестат зрілості й могли бути допущені до повторного іспиту за півроку. Час проведення таких іспитів визначала дирекція самостійно, залежно від місцевих умов і з огляду на час призову чи добровільне зголошення абітурієнтів до війська. Також дирекція отримала право самостійно доукомплектовувати екзаменаційні комісії в тому разі, якщо когось із затверджених КШР членів екзаменаційних комісій було призвано до війська. Беручи до уваги фінансове становище родин під час війни, усі види свідоцтв дирекція видавала безкоштовно та в разі крайньої необ­хідності в зручний час з пізнішим донесенням КШР. Головою екзаменаційної комісії КШР призначила директора гімназії Фердинанда Бостеля.

Уже 1 вересня 1914 р. директор у книзі наказів червоним олівцем написав, що іспити призупинено на невизначений час,[28] бо приміщення гімназії майже на рік зайняли російські солдати. І тільки в 1915 р. гімназія відновила освітній процес. Отже, було відновлено й іспити. Перші «воєнні» випускні випробування відновилися аж у 1916 році. Міністерство своїм розпорядженням встановило пільгипри складанні випускних іспитів. Особливо це стосувалося військово­зобов’язаних учнів 1897 та 1898 років народження. Вони мали право здавати «воєнну матуру» в першій половині травня, у кожному разі перед терміном призову до військової служби. Усі інші учні випускного класу, яких не було призвано до військової служби, мали здавати матуру в червні. Ті учні, які вже служили у війську, отримали в серпні 1916 р. чотиритижневу відпустку для складання випускних іспитів на атестат зрілості. Такі пільги надавали й учням, які в 1914-1915 н. р. мали змогу отримати річне свідоцтво за сьомий клас в інших гімназіях країни і в 1915-1916 н. р. могли перейти до останнього класу.

Хоча початок нового 1916-1917 шкільного року КШР відклала до 18 вересня, вступні іспити, приватні, поправні та поправна матура розпочалися вже з 1 вересня. Усі записи й іспити останнього «австрійського» 1918-1919 нового навчального року розпочалися 30-31 серпня 1918 року.

За сто років екзамен зрілості склали 3 589 випускників.

ПРЕМІЇ, СТИПЕНДІЇ ТА ФОНДИ

За навчання своїх дітей батькам треба було платити немалі гроші. У цьому розділі доведено, що часто можна було й уникнути плати за допомогою успішного навчання. Малозабезпечені та здібні учні мали можливість отримувати різнома­нітні премії для навчання. Відповідно, були й меценати, які вкладали кошти в освіту таких дітей. Тут вдалося розкрити діяльність різноманітних фондів сприяння освітньому процесу. Відповідні фонди створювали викладачі та учні і в гімназії. Добре розвивалася в нас благодійна діяльність, особливо в час воєнного лихоліття.

Спершу це були бюджетні премії добрим учням за успіхи в навчанні. Згодом вони переростали в організовані регулярні пожертви для підтримки бідних, але здібних учнів. Премії за своїм змістом були подібні до сьогоднішніх студент­ських стипендій або платою за навчання для успішних учнів. Перед врученням нагород найкращі учні-преміанти, виголошували врочисті промови. Першою виголошували промову відкриття латинською мовою й заключну промову подяки німецькою мовою. Учні до цієї врочистості старанно готувалися. Саме право виголошувати врочисту промову під час вручення нагород з нагоди закінчення навчального року вже було дуже високою нагородою.

19 вересня 1849 р. цісарський намісник граф Аґенор фон Ґолуховський підписав новий «Циркуляр» про стипендії для студентів університету, технічної академії та учнів гімназій, ліцеїв, середніх і реальних шкіл. Замість тридцяти старих стипендій по 250 флоринів встановлено сорок по 200 і 150 флоринів. Додатково введено 25 нових стипендій по 250 флоринів.

Якщо державні стипендії призначалися тільки успішним учням незалежно від національності, віросповідання чи достатку, то приватні фонди часто цілеспря­мовано скеровували кошти конкретній категорії учнів. Спочатку таких фондів було п’ять. Найбільшим був фонд Самуеля Ґловінського, який виплачував 33 стипендії. Половину стипендій призначали для шляхти, а іншу половину визна­чали через конкурс для успішних у навчанні учнів. Уперше таку стипендію отримали наші учні в грудні 1851 р. Фонд Завадського встановив 2 стипендії. Фонди Руссяна і Матечинського та Потоцького встановили по одній стипендії в сумі 200 флоринів. П’ятим був невідомий закордонний фонд, який виплачував дві стипендії по 200 флоринів і шість стипендій по 150 флоринів для простих учнів. З часом кількість стипендій зросла до 97 (30 – по 200 флоринів і 67 – по 150 флоринів австрійської валюти).

На кожного кандидата на стипендію треба було подати до губернського уряду окреме прохання, до якого додавали шкільну довідку-характеристику за останні два роки, а також довідку про неспроможність родини оплачувати навчання, так зване «свідоцтво убозтва». У проханні на отримання стипендії для шляхти обов’язково подавалося засвідчення шляхетства.

У лютому 1854 р. учителями гімназії було розроблено проект створення благодійного «Фонду підтримки бідних учнів». Цю пропозицію схвалила КШР і видала відповідну постанову. Поступово склалася така традиція, що забезпечені учні в недільні й святкові дні перед Літургією спочатку заходили до гімназії (адже всі відвідувані храми були біля гімназії) і робили доброчинні пожертви на підтримку малозабезпечених учнів у спеціально виставлені закриті бляшані скриньки. Контроль за зібраними коштами взяли на себе гімназійний катехит доктор Л.Юрковський і професор І.Дашкевич. Використовували й інші способи заробляння грошей. У 1867 р. значне поповнення фонду відбулося внаслідок концерту, який влаштували в залі міської ратуші два музично обдаровані семи­класники Владислав Моравський і Олександр Тогожницький у співпраці з львівськими музичними колективами.

На початку шкільного року гімназисти робили добровільні пожертви для підтримки малозабезпечених учнів, так звані вступні внески. Пожертви мали бути не нижчими за 1 корону. В основному учні здавали по 1-2 корони, іноді хтось давав 3 корони і зовсім рідко – 4-5 корон. З цих внесків бідні учні отримували одяг, книжки або готівку. У річних звітах публікували прізвища учнів-жертводавців і суму пожертви.

Ще одну щорічну стипендію для вбогого, але здібного учня заснував учи­тельський колектив гімназії в липні 1874 р. Основу фонду склали зібрані римо-католицькими учнями в скарбничку гроші, до них додалися зібрані кошти під час учнівських концертів. За два роки Галицьке намісництво офіційно затвер­дило таку стипендію, яку мали право призначати викладачі гімназії.

Цих коштів явно бракувало для підтримки вбогих, але здібних учнів. І в 1876 р. на пропозицію викладачів гімназії на постійну згадку про ювілей 25-річного правління цісаря було створено «Благодійний фонд Франца Йосифа». Він скла­дався з п’яти 4 % заставних листів галицької земної кредитної установи й був звільнений від податків. Щороку 2 грудня в день коронування цісаря учитель­ським колективом з цього фонду призначали стипендію одному бідному, але достойному найкращому учневі в розмірі 50 корон. В основному це вже були вчительські пожертви. Першу таку стипендію отримав учень 3 класу Віктор Каспари. У 1888 р. з нагоди сорокарічного ювілею вступу на трон цісаря Франца Йосифа із зібраних учительським колективом коштів виділено додаткову стипендію за відмінне навчання, яку розділили по 25 корон між учнями 5 і 6 класу – Броніславом Світальським та Яремою Лекуном.

З 1899 р. сума цієї стипендії подвоїлася й уже становила 100 корон. Рахунок фонду дуже швидко поповнювався і в 1913 р. становив 13 448 корон. З 1876 по 1913 роки стипендію з «Благодійного фонду Франца Йосифа» отримали 38 малозабезпечених учнів.

Єврейська культурна спільнота Львова організувала в 1878 р. «Фонд Міхаеля Вольфшена для ізраїльських учнів». З наступного року кожному бідному, але здібному учневі щомісяця виділяли 3 флорини, крім того, більшій частині учнів допомагали сплачувати за навчання та сприяли в придбанні книжок. Упродовж 1912-1913 н. р. до фонду надходили кошти з доброчинних пожертв.

Ще одним фондом підтримки малозабезпечених, але здібних учнів був «Сти­пендійний фонд Емануеля Вольфа». Його створив учительський колектив у 1905 р. в пам’ять дев’ятого директора нашої гімназії. Фонд складався з численних добровільних пожертв учителів і очолював його професор Михайло фон Богуш. За 1907-1913 рр. фондом видано сім стипендій по 100 корон.

Римо-католицький священик, професор гімназії Фелікс Юзефович організував «Стипендійний фонд для римо-католицьких учнів» із внесків під час недільних вправ. Сума зібраних коштів в 1908 р. становила 275 корон і 67 гелерів. У червні 1917 р. професор гімназії Владислав Жила вніс до фонду 100 корон, отримавши подяку від директора гімназії.

Аналогічний фонд у 1912 р. створили греко-католицькі учні під керівництвом священика, професора гімназії Діонизія Дорожинського. Цей «Фонд підтримки греко-католицьких учнів» складався із заставної книжечки галицької ощадної каси загальною вартістю 60 корон і 47 гульденів.

У зв’язку з передчасною смертю професора гімназії Петра Скобельського учительський колектив у 1912 р. вирішив заснувати фонд його імені. Очолив фонд професор Теодор Нахер. За статутом фонду стипендію в розмірі 100 корон щорічно вчителі мали видавати старанному учневі гімназії, незалежно від його віросповідання.

29 червня 1912 р. випускники 1886 і 1887 років святкували 25-річчя складання матури на атестат зрілості. З нагоди цієї зустрічі вони створили «Ювілейний стипендійний фонд». Випускники 1886 року зібрали 140 флоринів, а випускники 1887 р. – 200 флоринів. Пожертви тоді склали міністерський радник др. Генріх Редль – 10 крейцерів (кандидував на стипендію, будучи учнем третього класу), шкільний радник Шніцель – 2 флорини. Випускники Річард Лежанський, державний судовий радник генеральної прокуратури у Відні та др. Олександр Майєр, державний адвокат у Львові, передали ці гроші дирекції гімназії як стар­товий капітал новоствореного фонду. Благодійний фонд поповнювали новими надходженнями й на кінець 1913 р. налічував 365 корон і 89 гелерів.

Крім доброчинних гімназійних фондів, малозабезпечені учні отримували ще ряд стипендій з різних джерел: від Ставропігійського інституту, Українського Народного Дому, Головного відділу Товариства «Просвіта», греко-католицької Митрополичої Консисторії, крайового маршалка, інституту Торосевича, Львівської міської ради. Були стипендії з фондів імені Ґуліана Нечуї Вербицького, Жиґ­мунта й Марії Вікторії зі Свідерських, подружжя Лясковських, Андрія Жаль­хоцького, Станіслава Ладунського, Людвіги Незабітовської, Фелікса Шумлянсь­кого, Миколи Панковича, Ірми Гайліґ, Валеріана Лахоцінського та ін.

Окрім цих внутрішніх постійних стипендій них фондів, утворювалися разові, або тимчасові іменні фонди підтримки бідних, але здібних учнів.

Крім цього, з 1871 р. існували так звані військові стипендії. Достеменно умови надання таких стипендій не вдалося визначити, але міністерство освіти разом з міністерством війни зобов’язували дирекції всіх гімназій і реальних шкіл звертати особливу увагу на кандидатів для отримання таких стипендій. У 1873 р. таку стипендію отримали учні Фердинанд Бостель (десятий директор гімназії), Теофіл Костюк, Гуґо й Альберт Рейманни. КШР також просила дирекцію звернути особливу увагу на цих стипендіатів, їхні успіхи в навчанні й поведінці.

***

Добрі меценатські традиції, закладені ще в часи перших сто років роботи гімназії, продовжують працювати і до сьогодні. З цією метою у 2000-му році і було створено Громадську організацію «Благодійний фонд «Перспектива» спри­яння матеріальної підтримки та допомоги Восьмій школі».

За сприяння Австрійського Бюро кооперації у Львові (OeAD) з 2000 р. відбу­ваються щорічні учнівські обміни з партнерською гімназією Відня GRG3 Kundmanngasse.

З того ж року школа є у проєктах уряду ФРН екзамен на німецькомовний диплом та Школи: партнери майбутнього.

За підтримки Баварсько-українського Форуму учні школи були частими гостями у гімназії Штарнберґа та приймали своїх однолітків у Львові.

У 2010 р. відремонтовано два кабінети німецької мови за кошти Dr. Peter Mahringer-Fördervereins (Австрія).

Силами Німецького товариства міжнародного співробітництва GmbH (GIZ) здійснено реставрацію сходових кліток у 2014 році.

У 2017 р. підписано Угоду про співпрацю між школою та Баварськими університетами (BayBIDS).

У 2019 р. Мальтійська служба допомоги Malteser Hilfsdienst профінансувала ремонт навчальної майстерні та надала сучасне обладнання.

Відкритий фрагмент третього оборонного муру у східній стіні школи віднов­лено у 2019 р. за сприяння та фінансової підтримки Компанії «Ферозіт» матеріа­лами ТМ Haering, Schwepa, Köster.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Białynia-Cholodecki, Józef (1928): Lwów w XIX stuleciu. Lwiw: Piller-Neumann, S. 9. Österreichische Nationalbibliothek. Signatur. 570578-B.

2. За: Фортифікації середньовічного Львова // Фортифікації Львова. Галицька брама. 1998. № 3(39). – С. 17.

3. Дубик Ю. Матеріяли дослідження збережених фрагментів східного прясла третього поясу фортифікацій Львова // Вісник інституту Укрзахідпроектрестав­рація. Львів. 2007. № 17. – С. 16-24.

4. Jahres-Bericht des kaiserl. königl. deutschen Ober-Gymnasiums und der damit verbundenen polnischen vier Parallel-Klassen bei den Dominikanern in Lemberg für das Schuljahr 1850/51 (1851): Lemberg, S. 46.

5. Jahres-Bericht des kaiserlich königlichen zweiten Lemberger Ober-Gymnasiums, für das Schul-Jahr 1853 (1853): Lemberg: Peter Piller und Sohn, S. 55.

6. Jahres-Bericht des k. k. zweiten Ober-Gymnasiums in Lemberg für das Schuljahr 1881 (1881): Lemberg: Verlag des k. k. II. Ober-Gymnasiums, S. 54.

7. Jahresbericht des k. k. zweiten Obergymnasiums in Lemberg für das Schuljahr 1887 (1887): Lemberg: Verlag des k. k. Studienfondes, S. 74-75.

8. Jahresbericht des k. k. zweiten Obergymnasiums in Lemberg für das Schuljahr 1888 (1888). Lemberg: Im Verlage des k. k. Studienfondes, S. 69.

9. Котлобулатова І. Львів на фотографії 2. Львів. «Центр Європи». 2011. – С. 20.

10. Крип’якевич І. Історичні проходи по Львові. Каменяр. Львів. 1991. – С. 80.

11. Księga pamiątkowa II państwowego Gimnazjum im. Karola Szajnochy we Lwowie. 1820-1930. Część I. Rozprawy byłych uczniów i profesorów II Gimnazjum. Lwów. 1930. S. VII-IX.

12. Лист Українського регіонального спеціалізованого наукового-реставра­ційного інституту «Укрзахідпроектреставрація» від 18.10.2006 р. вих. № 544.

13. Книга рекордів України. Львів. Фіра-люкс. 1997. – С. 57

14. Мельник Б.В. Вулицями старовинного Львова. Львів. Світ. 2002. – С. 188, 190, 190-191

15. Мельник І. Львівські вулиці і кам’яниці, мури, закамарки, передмістя та інші особливості столичного міста Галичини. Львів. Центр Європи. 2008. – С. 287.

16. ЛННБУ ім. В. Стефаника. Відділ рукописів. Ф. 9. Оп. 1. Од. зб. О/Н-16. Арк. 402, 405, 414, 418, 429, 431, 432.

17. ЛННБУ ім. В. Стефаника. Відділ рукописів. Ф. 9. Оп. 1. Од. зб. О/Н-16. Арк.148, 149, 175.

18. Plan kr. stol. miasta Lwowa z uwzględnieiniem nowych nazw ulic i placów 1877 URL: https://www.lvivcenter.org/uk/umd/mapdetails/plan-kr-stol-miasta-lwowa-1877/

19. План укріплень середмістя Львова у ХVІІІ ст. за Я.Вітвіцьким // Форти­фікації Львова. Галицька брама. 1998. № 3(39). – С. 18.

20. Röskau-Rydel Isabel. Kultur an der Peripherie des Habsburger Reiches. Die Geschichte des Bildungswesens und der kulturellen Einrichtungen in Lemberg von 1772 bis 1848. Wiesbaden. Harrassowitz Verlag. 1993. – S. 160.

21. Сьомочкін І. До історії Босяцької фіртки Львівських фортифікацій // Віс­ник інституту Укрзахідпроектреставрація. Львів. 2007. № 17. – С. 8, 8-9, 9-11.

22. Державний архів Львівської області. Фонд 81. Опис 1. Одиниця збері­гання 2. Аркуш. 16, 146 (Далі – ДАЛО. Ф. 81. Оп. 1. Од. зб. 2. Арк…).

23. ДАЛО. Ф. 81. Оп. 1. Од. зб. 336. Арк. 83.

24. ДАЛО. Ф. 81. Оп.1. Од. зб. 405. Арк. 24-25, 31.

25. ДАЛО. Ф. 81. Оп.1. Од. зб. 405. Арк. 33.

26. ДАЛО. Ф. 81. Оп.1. Од. зб. 725. Арк. 247.

27. ДАЛО. Ф. 81. Оп.1. Од. зб. 725. Арк. 210.

28. ДАЛО. Ф. 81. Оп.1. Од. зб. 814. Арк. 133.

29. ДАЛО. Ф. 81. Оп. 1. Од. зб. 827. Арк. 38.

30. ДАЛО. Ф. 81. Оп. 1. Од. зб. 744. Арк. 52.

31. ДАЛО. Ф. 81. Оп. 1. Од. зб. 744. Арк. 290.

32. Зубрицький Д. Хроніка міста Львова. Галицька брама. Львів. Центр Європи. 2006. – С. 259, 407-408.

33. Zum Andenken an die Kaiser-Jubiläumsfeier, welche am 2. Dezember 1908 am k. k. II. Staatsgymnasium zu Lemberg stattfand. Österreichische Nationalbibliothek. Signatur: 481.115-B.

34. Österreichisches Staatsarchiv. AVA. SHK. Kt. 269. 5 / Lemberg. D-F D2., Bl. 4-17.

35. Österreichisches Staatsarchiv. AVA. SHK. Kt. 454. 10 / Galizien. Lemberg. Przemijsl. 1. Galizien / Lemberg / Dominikaner Gymnasium. 10-1-3. Akt 3., Bl. 1.

36. Österreichisches Staatsarchiv. AVA. SHK. Kt. 900. 25 / Galizien. Lemberg. Krakau. Akt 3., Bl. 6-7.

37. Österreichisches Staatsarchiv. AVA. SHK. Kt. 900. 25 / Galizien. Lemberg. Krakau. Akt 5. Bl. 2.